Байки Харківські – Григорій Сковорода

Григорій Сковорода

Байки Харківські

Люб'язний приятелю!

На сьомiм десятковi нинiшнього столiття, полишивши вчительську посаду й усамiтнившись у лiсах, полях, садах, селах, хуторах та пасiках, що лежать довкруж Харкова, навчав я себе доброчинству i повчався з Бiблiї; до того ж, добропристойними iграшками бавлячись, написав півтора десятка байок, ще не маючи з тобою знайомостi. А цього року в селi Бабаях [2]примножив їх до половини. Помiж тим, як писав решту, здавалося менi, що ти завжди присутнiй, схвалюєш мої думки i разом до них зi мною причащаєшся. Дарую ж тобi три десятки байок — тобi й тобi подiбним.

Батькiвська кара має в гiркотi своїй солодощi, а мудра iграшка приховує в собi силу. Нерозумну пиндючливiсть зустрiчають за зовнiшнiстю, випроваджують за смiхом, а розумний жарт поважний вiнчає кiнець. Немає смiшнiшого, як розумний вигляд з порожнiм нутром, i немає нiчого веселiшого, як смiшне обличчя з прихованою дiльнiстю. Згадайте прислiв'я: "Красна хата не вуглами, а пирогами”.

Я й сам не люблю мiнливих масок тих людей i справ, про якi можна сказати малоросiйською приказкою: "Стучить, шумить, гримить… А що там? Кобиляча мертва голова бiжить". Кажуть великоросiяни: "Летала высоко, а села недалеко", — про тих, що багато та красно говорять, а слухати нiчого. Не любi менi ця порожня зарозумiлiсть і пишна пустеля, а миле те, де зверху нiчого, а всерединi — щ о с ь, зовнi брехня, а всерединi iстина. Така вже рiч, i людина звалася в еллiнiв<….>, картинка, зверху смiшна, а всерединi красою велична[3].

Друже мiй! Не зневажай байкарства![4]Байка i притча — одне й те ж. Не за гаманом суди скарб — правдивим судом осуджуй. Байка тодi буває погана й бабська, коли в простацькiй та смiшнiй шкаралущi своїй не ховає зерна iстини i схожа на червоточний горiх. Вiд таких байок вiдводить Павло свого Тимофiя[5](1 до Тим., гл. 4, ст. 7). І Петро заперечує не просто байки, але байки з хитрощами, якi, окрiм прикрашеної оболони, сили Христової не мають. Інодi в покидьках ховається коштовний камiнь. Будь ласка, затям собi цi Павловi слова, щоб люди "на юдейськi байки не зважали, анi на накази людей, що вiд правди вiдвертаються"[6]. Як обряд без сили Божої — порожнеча, то й байка така без iстини. Коли ж вона з правдицею — хто посмiє назвати її неправдивою? "Для чистих усе чисте, а для занечищених та для невiрних не чисте нiщо, але занечистилися i розум їхнiй, i сумлiння" (До Тита, 1-15). Цим хворим, позбавленим страху Божого, а з ним i доброго смаку, будь-яка їжа здається гидкою. Не їжа гидка, а споганенi в них розум та сумлiння.

Цей потiшний i фiгурний рiд писань був найкращий для стародавнiх мудрецiв. Лавр i взимку зеленiє. Так мудрi i в забавках розумнi, i в брехнi iстиннi. Істина їхньому гострому зоровi не здаля бовванiла, як простацьким розумам, а ясно, мов у свiчадi, виставлялася, i вони, забачивши вiдразу живу її подобу, уподобили її у рiзноманiтнi тлiннi фiгури.

Жоднi фарби не передають приваби троянди, лiлеї, нарциса настiльки точно, наскiльки прегарно в них з'явлена невидима Божа iстина — тiнь небесних i земних образiв. Звiдси народились iроглiфiка, емблематика[7], таїнства, притчi, байки, подобизни, приказки… І не дивина, що Сократ[8], коли його внутрiшнiй янгол — керманич у всiх його справах — повелiв писати вiршi, тодi вiн вибрав Е з о п о в i б а й к и[9]. І як кожна вправно показана картина здається неукам брехнею, так i тут виходить.

Сонце всiх планет i цариця Бiблiя з тайнотворених фiгур, притч та подобизн утворена. Вся вона лiплена з глини i зветься у Павла "буйством". Але в цю глину вдихнуто дух життя, а в тiм буйствi ховається мудрiсть усього смертного. Зобразити, приєднати, уподiбнити — означає те саме.

Прийми ж, люб'язний приятелю, дружнiм серцем вiд твого друга цю небезсмаковиту думок його воду. Не мої це думки, не я їх вигадав, бо iстина безначальна. Але люблю — з тим i мої, люби — i будуть твої. Знаю, що твiй плотський бовван рiзниться вiд мого опудала, але двi рiзнi посудини хай наповняться одним лiкером, хай будуть єдина душа i єдине серце. В цьому й полягає справжня дружба i єднiсть думок. Все не наше, все загине — i самi боввани нашi. Однi лише думки завжди з нами, одна лише iстина вiчна, а ми в нiй, як яблуня в своїм зернi, затаїмося.

Будьмо ж дружнi! Прийми i споживай з Петром мої чотириногi звiрi, змії та птицi. Хай тебе Бог благословить! З ним не зашкодить i трута поганська. То лише образи, що криють, як полотном, iстину. Споживай, доки споживєш з Богом чого кращого.

Люб’язний приятелю! Твій вірний слуга,

любитель священної Біблії

Григорій С к о в о р о д а 1774 року в селі Бабаях,

напередодні П’ятидесятниці

Байка 1. Пси

У селi в господаря жило два пси. Довелося якось повз ворота проїжджати незнайомцевi. Один пес вискочив, погавкав, доки чоловiк не зник iз очей, i повернувся до двору.

Що це тобi дало? — спитав другий собака.

У всякому разi не так нудно, — вiдповiв той.

Але ж не всi,— сказав розумнiший, — переїжджi такi, щоб їх обов'язково мати за ворога нашого господаря. Коли б так, то б i я повинностi своєї не залишив, хоч iще з минулої ночi в мене пошкоджено вовчими зубами ногу. Собакою бути — це рiч непогана, а от брехати на кожного — зле.

С и л а.

Розумний чоловік знає, що ганити, а дурний ляпає без розбору.

Байка 2. Ворон і чиж

Неподалець озера, з якого визирали жаби, сидiв на гiлцi й висшвував Чиж. Поблизу нього каркала собi й Ворона та, бачачи, що Чиж не полишає спiвати, сказала:

— Чого ще й ти сюди пнешся, жабо?

— А чому це ти мене жабою звеш? — спитав Чиж Ворону.

— Тому, що ти такий же зелений, як та жаба.

— Коли я жаба, — мовив на те Чиж, — тодi ти сама справжнiсiнька жабера за внутрiшньою своєю сутнiстю, бо спiв твiй зовсiм схожий на жаб'ячий.

С и л а.

Серце i звичаї людськi мають свiдчити, хто вiн такий, а не зовнiшнi якостi. Дерево по плодах пiзнається.

Байка 3. Жайворонки

Ще в давнi часи, коли черепахи в орлiв лiтати вчилися, молодий Жайворонок сидiв недалеко вiд того мiсця, де одна зi згаданих черепах, за розповiддю мудрого Езопа, своє лiтання щасливо з великим шумом та грюком скiнчила на каменi. Жайворонок злякався i, тремтячи всiм тiлом, дiстався до свого батька.

— Батечку! Бiля тiй гори, мабуть, сiв орел, про якого ти менi розповiдав колись, що то найстрашнiша й найсильнiша з усiх птиця…

— А чому тобi так здалося, синку? — спитав старий.

— Батечку! Коли вiн сiдав, я такої швидкостi, шуму i грому нiколи ще не бачив.

— Коханий мiй синку, — сказав старий. — Ти маєш молоденький розумець. Знай, друже мiй, i завжди спiвай отаку пiсеньку:

Не той орел, що високо лiтає,

А той, що легко сiдає…

С и л а.

Багато хто не за призначенням починає велике дiло, та погано кiнчає. Всякiй справi а печаттю добрий намiр i кiнець.

Байка 4. Голова і тулуб

Тулуб, одягнутий у розкiшну, франтовиту, з дорогими прикрасами одiж, величався перед Головою i дорiкав їй тим, що на неї й десятої частини не припадає того багатства, яке має вiн.

— Слухай-но, дурню! Коли може помiститися твiй розум у черевi, то затям, що так робиться не через велику твою вартiсть, а тому, що годi тобi обiйтися таким малим, як це можу я, — вiдказала Голова.

Фабулка ця для тих, хто честь свою на самiй пишнотi поклали.

Байка 5. Чиж і Щиглик

Чиж, вилетiвши на волю, зустрiвся з давнiм своїм приятелем Щиглем, i той спитав його:

— Як ти, мiй друже, звiльнився? Розкажи менi!

— Дивом,— вiдповiв полонянин. — Багатий турок приїхав посланником у наше мiсто i, прогулюючись задля цiкавостi по торговицi, зайшов у наш пташиний ряд, де нас бiля чотирьохсот висiло в клiтках одного господаря. Турок довго дивився зi спiвчуттям, як ми одне перед одним виспiвували, i спитав нарештi:

— А скiльки хочеш грошей за всiх?

— Двадцять п'ять карбованцiв, — вiдповiв той.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: