Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.docx)Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.docx86 Кб1433
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.fb2)Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.fb2115 Кб1015

 Твір на­пи­са­но, як га­да­ють, у 70-х ро­ках, мож­ли­во, у 1773 р. На­ле­жить до цик­лу творів про ду­шев­ний мир. Ав­тог­раф тво­ру не зберігся, відо­мий він за спис­ка­ми кінця XVI­II - по­чат­ку XIX ст. під різни­ми наз­ва­ми: "Друж­ня роз­мо­ва про ду­шев­ний мир", "Роз­мо­ва про ду­шев­ний мир" і т. п. Списків відо­мо шість. Дослідни­ки при­пус­ка­ють, що діалог "Мар­ко преп­рос­тий" - це наз­ва од­но­го із списків "Роз­мо­ви…". Впер­ше був над­ру­ко­ва­ний Д. Ба­галієм у ви­данні 1894 р.

Григорiй Сковорода

Розмова П'яти Подорожніх про істинне щастя у житті

    Афанасій. Лю­ди в житті своїм пра­цю­ють, ме­ту­шаться, ута­ю­ються, а на­що, ба­га­то хто й сам не тя­мить. Ко­ли по­мис­ли­ти, то в усіх людських затій, скільки їх там ти­сяч не бу­ває, є один кінець - радість сер­ця. Чи ж не для цього ви­би­раємо за на­шим сма­ком то­ва­ришів, аби ма­ти за­до­во­лен­ня від спілку­ван­ня з ни­ми; дістаємо ви­сокі чи­ни, аби пи­ха на­ша від схи­лян­ня інших роз­па­лю­ва­ла­ся; ви­га­дуємо всілякі на­пої, стра­ви, за­кус­ки для всо­лод­жен­ня сма­ку; ви­шу­куємо всілякі му­зи­ки, ство­рю­ючи безліч кон­цертів, ме­ну­етів, танців і конт­ра­танців для зве­се­лю­ван­ня слу­ху; спо­руд­жуємо гарні бу­дин­ки, на­сад­жуємо са­ди, тче­мо зо­ло­тот­кані парчі, ма­терії, ви­ши­ваємо їх різни­ми шов­ка­ми і лю­би­ми для ока квіта­ми й обвішуємо­ся ни­ми, аби бу­ла приємність очам і дос­тат­ня ніжність тілові; скла­даємо за­па­хущі спир­ти, пуд­ри, по­ма­ди, ду­хи й ни­ми за­до­вольняємо нюх свій. Од­не сло­во, всіма ра­ху­ба­ми, які ли­ше ви­га­да­ти мо­же­мо, на­ма­гаємо­ся зве­се­лю­ва­ти дух наш. О, яки­ми знач­ни­ми ве­се­ло­ща­ми ко­рис­ту­ються вельможні й ба­гаті пер­со­ни! В їхніх па­ла­цах жи­ве роз­чи­не­ний у ра­до­щах та за­до­во­ленні дух. О, яка до­ро­га ти, ра­дос­те сер­деч­на!

    За те­бе царі, князі і ду­ки пла­тять безліч ти­сяч, а ми, бідно­та, що не має статків, на­чеб­то жи­ви­мо­ся ти­ми крих­та­ми, що па­да­ють з їхніх столів. По­га­дай же нині, яким тріумфом охоп­лені славні євро­пей­ські міста?

    Яків. Дос­те­мен­но ве­ли­ким. Я чув, що ніде не­має більше ве­се­лощів та роз­ваг, аніж у Па­рижі й Ве­неції.

    Афанасій. То так, ба­га­то їх там, та до­по­ки ти їх нам з Ве­неції пе­ре­ве­зеш, пом­ре­мо тут із нудьги.

    Григорій. Годі бре­ха­ти, любі друзі, ви­сокі по­са­ди, ве­се­ле місто, всілякі гриська та роз­ва­ги і всі ваші витівки без­силі потіши­ти ду­ха і тим виг­на­ти нудьгу, що зво­лоділа ва­ми.

    Яків. А що ж змо­же?

    Григорій. Ли­ше знан­ня то­го, що скла­дає істин­не щас­тя, і як йо­го віднай­ти.

    Афанасій. Це так, ми на­ро­ди­ли­ся для справжнього щас­тя і манд­руємо до нього, а жит­тя на­ше - шлях, що те­че, як річка.

    Яків. Здав­на вже шу­каю я щас­тя, але годі йо­го знай­ти.

    Григорій. Ко­ли дос­те­мен­но хо­че­те йо­го знай­ти, то скажіть мені, що для лю­ди­ни най­кра­ще?

    Яків. Бог йо­го знає, і вза­галі, на­що пи­таєш те, чо­го ве­ликі муд­реці не змог­ли розріши­ти і розійшлись у своїх гад­ках, як по­до­рожні на шля­ху? Ад­же те, що най­кра­ще, те най­ви­ще, а най­ви­ще - всьому го­ло­ва й кінець. Це най­кра­ще доб­ро зва­лось у ста­ро­давніх філо­софів за­вер­шен­ням усіх добр та вер­хов­ним доб­ром; хто ж тобі дасть відповідь, що та­ке край і прис­та­но­ви­ще всіх на­ших ба­жань?

    Григорій. Тихіше, па­ноч­ку мій! Ду­же ви­со­ко ви поп­лив­ли. То я спи­таю простіше: чо­го ви в своїм житті ба­жаєте най­більше?

    Яків. Ти на­че пал­кою по­ко­пав му­раш­ни­ка - так рап­том тим за­пи­тан­ням схви­лю­вав наші ба­жан­ня.

    Афанасій. Я ба­жав би ста­ти лю­ди­ною ви­со­ко­чи­нов­ною, щоб мої підлеглі бу­ли міцні, як росіяни, а доб­ро­чесні, як ста­ро­давні рим­ля­ни; щоб бу­ди­нок мій був ве­неціанський, сад фло­рентійський; аби бу­ти мені й ро­зум­ним, і вче­ним, і шля­хет­ним, і ба­га­тим, як бик на шерс­ти­ну.

    Григорій. Що ти ме­леш?

    Афанасій. Ду­жим, як лев, гар­ним, як Ве­не­ра…

    Яків. Спа­ла й мені на згад­ку Ве­не­ра, так зва­на со­бач­ка.

    Григорій. Про­шу, па­не мій, до­ка­зуй­те.

    Яків. Хвос­та­тим, як лев, го­ло­ва­тим, як ведмідь, ву­хас­тим, як осел…

Сторінка 1 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>