Григорій Сковорода - Розмова П'яти Подорожніх про істинне щастя у житті

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.docx)Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.docx86 Кб2046
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.fb2)Grigoriy_skovoroda_rozmova_p_yati_podorozhnih_pro_istinne_sh.fb2115 Кб1576

 Твір на­пи­са­но, як га­да­ють, у 70-х ро­ках, мож­ли­во, у 1773 р. На­ле­жить до цик­лу творів про ду­шев­ний мир. Ав­тог­раф тво­ру не зберігся, відо­мий він за спис­ка­ми кінця XVI­II - по­чат­ку XIX ст. під різни­ми наз­ва­ми: "Друж­ня роз­мо­ва про ду­шев­ний мир", "Роз­мо­ва про ду­шев­ний мир" і т. п. Списків відо­мо шість. Дослідни­ки при­пус­ка­ють, що діалог "Мар­ко преп­рос­тий" - це наз­ва од­но­го із списків "Роз­мо­ви…". Впер­ше був над­ру­ко­ва­ний Д. Ба­галієм у ви­данні 1894 р.

Григорiй Сковорода

Розмова П'яти Подорожніх про істинне щастя у житті

    Афанасій. Лю­ди в житті своїм пра­цю­ють, ме­ту­шаться, ута­ю­ються, а на­що, ба­га­то хто й сам не тя­мить. Ко­ли по­мис­ли­ти, то в усіх людських затій, скільки їх там ти­сяч не бу­ває, є один кінець - радість сер­ця. Чи ж не для цього ви­би­раємо за на­шим сма­ком то­ва­ришів, аби ма­ти за­до­во­лен­ня від спілку­ван­ня з ни­ми; дістаємо ви­сокі чи­ни, аби пи­ха на­ша від схи­лян­ня інших роз­па­лю­ва­ла­ся; ви­га­дуємо всілякі на­пої, стра­ви, за­кус­ки для всо­лод­жен­ня сма­ку; ви­шу­куємо всілякі му­зи­ки, ство­рю­ючи безліч кон­цертів, ме­ну­етів, танців і конт­ра­танців для зве­се­лю­ван­ня слу­ху; спо­руд­жуємо гарні бу­дин­ки, на­сад­жуємо са­ди, тче­мо зо­ло­тот­кані парчі, ма­терії, ви­ши­ваємо їх різни­ми шов­ка­ми і лю­би­ми для ока квіта­ми й обвішуємо­ся ни­ми, аби бу­ла приємність очам і дос­тат­ня ніжність тілові; скла­даємо за­па­хущі спир­ти, пуд­ри, по­ма­ди, ду­хи й ни­ми за­до­вольняємо нюх свій. Од­не сло­во, всіма ра­ху­ба­ми, які ли­ше ви­га­да­ти мо­же­мо, на­ма­гаємо­ся зве­се­лю­ва­ти дух наш. О, яки­ми знач­ни­ми ве­се­ло­ща­ми ко­рис­ту­ються вельможні й ба­гаті пер­со­ни! В їхніх па­ла­цах жи­ве роз­чи­не­ний у ра­до­щах та за­до­во­ленні дух. О, яка до­ро­га ти, ра­дос­те сер­деч­на!

    За те­бе царі, князі і ду­ки пла­тять безліч ти­сяч, а ми, бідно­та, що не має статків, на­чеб­то жи­ви­мо­ся ти­ми крих­та­ми, що па­да­ють з їхніх столів. По­га­дай же нині, яким тріумфом охоп­лені славні євро­пей­ські міста?

    Яків. Дос­те­мен­но ве­ли­ким. Я чув, що ніде не­має більше ве­се­лощів та роз­ваг, аніж у Па­рижі й Ве­неції.

    Афанасій. То так, ба­га­то їх там, та до­по­ки ти їх нам з Ве­неції пе­ре­ве­зеш, пом­ре­мо тут із нудьги.

    Григорій. Годі бре­ха­ти, любі друзі, ви­сокі по­са­ди, ве­се­ле місто, всілякі гриська та роз­ва­ги і всі ваші витівки без­силі потіши­ти ду­ха і тим виг­на­ти нудьгу, що зво­лоділа ва­ми.

    Яків. А що ж змо­же?

    Григорій. Ли­ше знан­ня то­го, що скла­дає істин­не щас­тя, і як йо­го віднай­ти.

    Афанасій. Це так, ми на­ро­ди­ли­ся для справжнього щас­тя і манд­руємо до нього, а жит­тя на­ше - шлях, що те­че, як річка.

    Яків. Здав­на вже шу­каю я щас­тя, але годі йо­го знай­ти.

    Григорій. Ко­ли дос­те­мен­но хо­че­те йо­го знай­ти, то скажіть мені, що для лю­ди­ни най­кра­ще?

    Яків. Бог йо­го знає, і вза­галі, на­що пи­таєш те, чо­го ве­ликі муд­реці не змог­ли розріши­ти і розійшлись у своїх гад­ках, як по­до­рожні на шля­ху? Ад­же те, що най­кра­ще, те най­ви­ще, а най­ви­ще - всьому го­ло­ва й кінець. Це най­кра­ще доб­ро зва­лось у ста­ро­давніх філо­софів за­вер­шен­ням усіх добр та вер­хов­ним доб­ром; хто ж тобі дасть відповідь, що та­ке край і прис­та­но­ви­ще всіх на­ших ба­жань?

    Григорій. Тихіше, па­ноч­ку мій! Ду­же ви­со­ко ви поп­лив­ли. То я спи­таю простіше: чо­го ви в своїм житті ба­жаєте най­більше?

    Яків. Ти на­че пал­кою по­ко­пав му­раш­ни­ка - так рап­том тим за­пи­тан­ням схви­лю­вав наші ба­жан­ня.

    Афанасій. Я ба­жав би ста­ти лю­ди­ною ви­со­ко­чи­нов­ною, щоб мої підлеглі бу­ли міцні, як росіяни, а доб­ро­чесні, як ста­ро­давні рим­ля­ни; щоб бу­ди­нок мій був ве­неціанський, сад фло­рентійський; аби бу­ти мені й ро­зум­ним, і вче­ним, і шля­хет­ним, і ба­га­тим, як бик на шерс­ти­ну.

    Григорій. Що ти ме­леш?

    Афанасій. Ду­жим, як лев, гар­ним, як Ве­не­ра…

    Яків. Спа­ла й мені на згад­ку Ве­не­ра, так зва­на со­бач­ка.

    Григорій. Про­шу, па­не мій, до­ка­зуй­те.

    Яків. Хвос­та­тим, як лев, го­ло­ва­тим, як ведмідь, ву­хас­тим, як осел…

    Григорій. Маю ве­ли­кий сумнів, аби ввійшли в Божі ву­ха такі без­мозкі ба­жан­ня. Ти зі своїми ви­гад­ка­ми схо­жий на де­ре­во, яке хо­че бу­ти вод­но­час і ду­бом, і кле­ном, і ли­пою, і бе­ре­зою, і фігою, і оли­вою, і яво­ром, і фініком, і тро­ян­дою, і ру­тою… сон­цем і міся­цем… хвос­том і го­ло­вою… Ди­тин­ча, що си­дить на ма­те­ри­них ру­ках, час­то ха­пається за ніж чи за во­гонь, але не­ми­ло­серд­на на­ша ма­ти при­ро­да кра­ще знає про те, що нам ко­рис­но. Хо­ча пла­че­мо і тяг­не­мо­ся, во­на сос­ка­ми своїми всіх нас у міру хар­чує й зо­дя­гає, і цим доб­ре ма­ля за­до­во­ле­не, а злорідне хви­люється са­ме і тур­бує інших. Скільки ж мільйонів цих не­щас­ли­вих дітей день і ніч во­ла­ють, нічим не за­до­во­лені: од­не їм да­ють у ру­ки - пла­чуть за чимсь но­вим. Годі нам бу­ти щас­ли­ви­ми.

    Афанасій. А то чо­му?

    Григорій. Не мо­же­мо віднай­ти щас­тя.

    Яків. Че­рез що?

    Григорій. Бо не ба­жаємо й ба­жа­ти не хо­че­мо.

    Афанасій. Чо­му?

    Григорій. То­му, що не знаємо, в чо­му во­но по­ля­гає. За­по­чат­ку­ван­ня справі - знат­тя, звідки іде ба­жан­ня, від ба­жан­ня - по­шук, потім от­ри­муємо ре­зультат - ось і за­до­во­леність, тоб­то те, що дістаємо і що для лю­ди­ни бла­го. За­тям відтак, що та­ке пре­мудрість.

    Яків. Я час­то чую це сло­во: пре­мудрість.

    Григорій. Пре­муд­рості сенс у то­му, щоб ос­мис­ли­ти, в чо­му по­ля­гає щас­тя, - ось пра­ве кри­ло, а доб­ро­чесність праг­не до по­шу­ку. Че­рез це во­на в еллінів та рим­лян мужністю і си­лою зветься - ось ліве кри­ло. Без цих крил годі виб­ра­ти­ся й по­летіти до га­раз­ду. Пре­мудрість - це гост­ре, да­ле­ко­зо­ре ор­ли­не око, а доб­родійність - мужні ру­ки з лег­ки­ми оле­ня­чи­ми но­га­ми. Про це бо­жест­вен­не под­руж­жя є ціка­ва бай­ка.

    Яків. Ти з вуст мені ви­ри­вав її. Зви­чай­но, це бай­ка про двох мандрівців - без­но­го­го та сліпо­го?1

    Григорій. Ти, зви­чай­но, в дум­ку мені втра­пив.

    Афанасій. Роз­ка­жи док­ладніше.

    Григорій. Мандрівник, об­хо­дя­чи всілякі землі та дер­жа­ви, поз­був­ся ніг. Тут спа­ло йо­му на дум­ку по­вер­ну­ти­ся до­до­му, в батьківський дім. З ве­ли­ки­ми труд­но­ща­ми, спи­ра­ючись на ру­ки, по­дав­ся мандрівник у до­ро­гу. На­решті до­повз він до го­ри, з якої вже ста­ло вид­но батьківський дах, але тут поз­був­ся й рук. Звідсіля ди­ви­ло­ся жи­ве йо­го око че­рез ріки, ліси, яру­ги, че­рез пірамідальних гір верхів'я, з ве­се­лою по­жадністю ося­га­ючи сяй­ли­вий зда­ля за­мок, - осе­лю батька й усього ми­ро­люб­но­го їхнього ро­ду, кінець та вінець мандрівних труд­нощів. Але біда бу­ла в то­му, що наш об­сер­ва­тор ані рук, ані ніг уже не мав, а ли­ше му­чив­ся, як єван­гельський ба­гатій, диб­ля­чисьна Ла­за­ря2.

    Поміж тим, озир­нув­шись, по­ба­чив він рап­том див­не й сум­не ви­до­ви­ще: бре­де сліпець, прис­лу­хається, ви­ма­цує па­ли­цею то пра­во­руч, то ліво­руч і, на­че п'яний, з до­ро­ги зби­вається, підхо­дить ближ­че, зітхає. "Зни­ка­ють у ме­тушні дні наші…". "Шля­хи твої. Гос­по­ди, повідай мені…". "Го­ре мені, манд­ри мої три­ва­ти­муть далі…" Та й інші такі сло­ва сам собі ка­же, зітха­ючи, час­то спіткається й па­дає.

    - Боюся, дру­же мій, зля­ка­ти те­бе, але хто ти та­кий? - пи­тає прозірли­вий.

    - Уже трид­цять чо­ти­ри ро­ки по­до­ро­жую, а ти пер­ший на шля­ху моїм зустрівся, - відка­зує сліпий. - Манд­ру­ван­ня моє по різних світах закінчи­ло­ся ось так. Страш­на жар­ко­та со­няч­но­го проміння в Аравії поз­ба­ви­ла ме­не зо­ру, і я, сліпий, по­вер­та­юся в от­чий дім.

    - А хто ж твій батько?

    - Живе він у нагірнім зам­кові, що зветься Мир­го­род. Ім'я йо­му - Ураній3, а моє - Прак­тик.

    - Боже мій, що я чую? Таж я твій рідний брат! - ви­гук­нув прозірли­вий. - Я - Об­сер­ва­тор!

    Незвичайна радість завж­ди за­вер­шується слізьми. Після щед­ро­го пла­чу сліпець із за­ро­ше­ни­ми очи­ма ска­зав своєму бра­тові:

    - Солодкий мій бра­те! Чув я вже про те­бе з роз­мов, а те­пер сер­деч­не моє око ба­чить те­бе. Зми­ло­сердься, за­верш мої біди, будь мені нав­чи­те­лем. Прав­ду ка­жу­чи, ме­не пра­ця зве­се­лює, та до­во­диться весь час спо­ти­ка­ти­ся, і це зни­щує мою нас­на­гу.

    - Щиро шко­дую, - ка­же світло­окий, - що без­си­лий тобі слу­жи­ти, ко­ха­на ду­ше моя! Я по­до­рожній, що обійшов пішки всю зем­ну ку­лю. Но­ги ме­не скрізь но­си­ли гар­но, але кам'янисті го­ри, що час­то стріча­ли­ся мені, поз­ба­ви­ли ме­не ніг, і я, спи­ра­ючись на ру­ки, про­дов­жу­вав свій шлях, та тут за­раз ут­ра­тив і ру­ки. Більше ані хо­ди­ти, ані повз­ти зем­лею я не зда­тен. Ба­га­то хто хотів ме­не ви­ко­рис­та­ти, але, поз­бав­ле­ний мож­ли­вості пов­за­ти, я був їм без­ко­рис­ний…

Сторінка 1 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Пошук на сайті: