Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_rozmova_zvana_alfavit_chi_bukvar_svitu.docx)Grigoriy_skovoroda_rozmova_zvana_alfavit_chi_bukvar_svitu.docx19 Кб765
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_rozmova_zvana_alfavit_chi_bukvar_svitu.fb2)Grigoriy_skovoroda_rozmova_zvana_alfavit_chi_bukvar_svitu.fb240 Кб607

 

Григорiй Сковорода

Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу

    (Уривок)

    

    […] Бу­ти щас­ли­вим - пізна­ти се­бе чи свою при­ро­ду, взя­ти­ся за своє спорідне­не діло і бу­ти з ним у зла­годі з за­гальною пот­ре­бою. Та­ка пот­ре­ба - се бла­годійство і пос­лу­га. Не див­но, що в ста­ро­давніх рим­лян як пот­ре­ба, так і бла­годійство оз­на­ча­ло­ся сло­вом offіcі u m, тоб­то мо­ральний обов'язок.

    Найдобріша лю­ди­на тим нес­покійніша і не­щасніша, чим більшу по­са­ду во­на зай­має, але до неї не на­род­же­на. Та й як їй не бу­ти не­щас­ною, ко­ли за­гу­би­ла той скарб, що до­рож­чий за все на світі […] При­ро­да - всьому по­чат­ко­ва при­чи­на і рушійна си­ла. Во­на і є матір'ю ба­жан­ня. Ба­жан­ня ж - за по­чат­ку­ван­ня, схильність і рух. Ба­жан­ня сильніше не­волі. Во­но праг­не до праці і радіє з неї, як зі сво­го си­на. Пра­ця - жи­вий і нев­си­пу­щий рух усієї ма­ши­ни, до­ки не до­вер­шиться спра­ва, що сплітає твор­цеві своєму вінець ра­дості. Ко­рот­ко ка­жу­чи, при­ро­да нас­на­жує до діла і зміцнює до праці, роб­ля­чи її со­лод­кою…

    Скажу тобі: ко­ли ба­жаєш, щоб син твій охо­че й без­по­мил­ко­во ви­ко­ну­вав свої обов'язки, му­сиш спри­яти йо­му під час ви­бо­ру зван­ня, відповідно до йо­го якос­тей.

    Хіба не знаєш, що маєтність - від чес­но ви­ко­на­них обов'язків, а не обов'язки від мaєтності за­ле­жать? Чи не ба­чиш, що низьке зван­ня час­то відна­хо­дить мaєтність, а ви­со­ке - гу­бить?

    Не ди­вись, хто ви­ще і хто ниж­че, хто видніше і нез­натніше, ба­гат­ше і убогіше, але ди­вись на те, що з то­бою спорідне­не. Вже ми ка­за­ли, що без спорідне­ності все ніщо…

    Коли во­ло­дар маєтків жи­ве щас­ли­во, не то­му він щас­ли­вий, що во­лодіє ни­ми: щас­тя до маєтків не прив'яза­не […] «Кіт охо­чий до ри­би; та во­ди боїться». Се ли­хо пе­реслідує кож­но­го, хто ла­сий не на зван­ня, а до при­бутків. Чи не не­щас­не осе суд­жен­ня - люб­лю від гос­по­да­ря платіж, а ви­ног­рад ко­па­ти не охо­чий? Зви­чай­но, той не охо­чий, хто не зрод­же­ний до сього. Справжньому мис­лив­цеві більше ра­дості дає ло­вит­ва та пра­ця, ніж сма­же­ний заєць на столі. На ви­шу­ка­ний жи­во­пис кож­но­му лю­бо ди­ви­ти­ся, але до ма­лю­ван­ня охо­чий той, хто лю­бить день і ніч вис­лов­лю­ва­ти свої дум­ки в кар­ти­нах, поміча­ючи про­порції, пи­шу­чи і насліду­ючи на­ту­ру.

    Ніхто не пож­не твер­дої сла­ви від будь-яко­го мис­тецт­ва, ко­ли пра­цю­ва­ти­ме без на­со­ло­ди і натх­нен­ня. Той най­вірніший при­ятель зван­ню своєму, ко­ли і при­бутків мальство, і злидні, огу­да, гоніння не мо­жуть при­га­си­ти йо­го лю­бові. Але без при­ро­ди пра­ця ніяк не мо­же бу­ти со­лод­ка.

    Багато хто, по­топ­тав­ши при­ро­ду, ви­би­рає для се­бе ре­мес­ло най­модніше і най­при­бут­ковіше, але сим во­ни ли­ше ошу­ку­ють се­бе. При­бу­ток не є утіха, але му­сить слу­гу­ва­ти для за­до­во­лен­ня тілес­них пот­реб, а ко­ли се й утіха, то не для сер­ця; утіху для сер­ця ма­ти­ме­те у спорідненій праці. Тим ся спра­ва приємніша, чим спорідненіша. Ко­ли б утіха бу­ла від роз­коші, то чи бу­ло б так ма­ло ба­га­тих? Але спокійних і бадьорих се­ред них ма­ло.

    Багатством жи­виться ли­ше тіло, а ду­шу зве­се­ляє спорідне­на пра­ця. Ось де за­ла со­лод­ко­го її бан­ке­ту­ван­ня. Тут во­на, на­че хит­ра ма­ши­на, що обер­тається на пов­ний хід, тішиться і, об­хо­дя­чись ли­ше житнім хлібом та во­дою, не зазд­рить на царські хо­ро­ми.

    Коли відня­ти від лю­ди­ни спорідне­не діяння, тоді їй - смер­тельна му­ка. Су­мує і не­по­коїться, мов бджо­ла, замк­не­на в світлиці, ко­ли со­няч­ний світлий промінь, який про­ни­зує вікна, кли­че її на ме­до­носні лу­ки. Ся му­ка поз­бав­ляє лю­ди­ну здо­ров'я, тоб­то зла­го­ди, за­би­рає бадьорість і розс­лаб­лює. Тоді лю­ди­на усім нев­до­во­ле­на, ги­дує і ста­но­ви­щем своїм, і місцем про­жит­тя. Мер­зен­ни­ми зда­ються їй сусіди, неціка­ви­ми - роз­ва­ги, до­куч­ли­ви­ми - роз­мо­ви, неп­риємни­ми - стіни по­меш­кан­ня, не­ми­ли­ми - всі до­машні; ніч - нуд­ною, а день - осо­руж­ним… га­нить свій на­род і зви­чаї рідно­го краю, гу­дить при­ро­ду й са­ма на се­бе гнівається. Те для неї приємне, що не­мож­ли­ве; ба­жа­не те - що про­ми­ну­ло, і за­вид­не - що відда­ле­не. Там ли­ше доб­ро, де її не­ма і ко­ли її не­ма. Хво­ро­му вся­кий харч гіркий, пос­лу­га - на брид­ли­ва, а постіль - твер­да. Жи­ти не мо­же і вмер­ти не хо­че […]