Григорій Сковорода - Збірка «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_sad_bozhestvenih_pisen.docx)Grigoriy_skovoroda_sad_bozhestvenih_pisen.docx44 Кб2031
Скачать этот файл (Grigoriy_skovoroda_sad_bozhestvenih_pisen.fb2)Grigoriy_skovoroda_sad_bozhestvenih_pisen.fb266 Кб1233

"Сад божественних пісень" створювався протягом 1757- 1785 рр. "Божественні" пісні не слід розуміти буквально, хоч Сковорода і вказує, що його "Сад" проріс "із зерен священного писання". Збірка є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора.

 

Григорій Сковорода

Збірка «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ»

 

Всякому місту - звичай і права…

    

    Всякому місту - зви­чай і пра­ва,

    Всяка три­має свій ум го­ло­ва;

    Всякому сер­цю - лю­бов і теп­ло,

    Всякеє гор­ло свій смак віднай­шло.

    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

    Лише од­не не­по­коїть мій ум.

    

    Панські Пет­ро для чинів тре кут­ки,

    Федір-купець об­ду­ри­ти пруд­кий,

    Той зво­дить дім свій на мод­ний манір,

    Інший генд­лює, візьми пе­ревір!

    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

    Лише од­не не­по­коїть мій ум.

    

    Той без­пе­рерв­но стя­гає по­ля,

    Сей іно­зем­них за­во­дить те­лят.

    Ті на ло­вецт­во го­ту­ють со­бак,

    В сих дім, як ву­лик, гу­де від гу­ляк.

    Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

    Лише од­не не­по­коїть мій ум.

    

    Ладить юрис­та на смак свій пра­ва,

    З дис­путів уч­ню тріщить го­ло­ва,

    Тих не­по­коїть Ве­не­рин амур*,

    Всяхому го­ло­ву кру­тить свій дур.

    В ме­не ж тур­бо­ти тільки одні,

    Як з яс­ним ро­зу­мом вмер­ти мені.

    

    Знаю, що смерть - як ко­са за­маш­на,

    Навіть ца­ря не обійде во­на.

    Байдуже смерті, му­жик то чи цар,-

    Все по­же­ре, як со­ло­му по­жар.

    Хто ж бо зне­ва­жить страш­ну її сталь?

    Той, в ко­го совість, як чис­тий криш­таль…

    ___________________________________

    *Амур - Ве­не­рин син, у римській міфо­логії бог ко­хан­ня

    

В город не піду багатий - на полях я буду жить…

    

    В го­род не піду ба­га­тий - на по­лях я бу­ду жить,

    Вік свій бу­ду ко­ро­та­ти там, де ти­хо час біжить.

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    Бо міста хо­ча й ви­сокі, в мо­ре роз­па­чу штовх­нуть,

    А во­ро­та і ши­рокі у не­во­лю за­ве­дуть.

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    Ні, не хо­чу їздить в мо­ре зад­ля зо­ло­тих одеж,

    Бо во­ни хо­ва­ють го­ре, сум і страх, жу­ру без меж.

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    Йти ги­дую з ба­ра­ба­ном за­вой­ову­вать міста,

    Чи ля­ка­ти пиш­ним са­ном, щоб хи­ли­лась дрібно­та.

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    Дух мій і на­ук не хо­че, окрім ро­зу­му сво­го,

    Крім Хрис­та свя­тих про­ро­чень - раю чис­то­го мо­го

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    І нічо­го не ба­жаю, окрім хліба та во­ди,

    Вбогість я за дру­га маю - з нею ми дав­но сва­ти.

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    Мій маєток пре­жа­да­ний - спокій, во­ленька свя­та.

    Окрім вічності, для ме­не лиш до­ро­га ся свя­та.

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    А ко­ли до всього то­го гріх збо­ро­ти до кінця,

    То ска­жи тоді: яко­го ж тре­ба праг­ну­ти вінця?

    О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

    Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

    Здрастуй, лю­бий мій спо­кою! Ти навіки уже мій!

    Добре бу­ти нам з то­бою: ти для ме­не, а я твій.

    О, дібро­во! О сво­бо­до! Я в тобі по­чав мудріть.

    І в тобі, моя при­ро­до, шлях свій хо­чу закінчить.

    

Гей, поля, поля зелені…

    

    Гей, по­ля, по­ля зе­лені,

    Зелом-квітом оз­доб­лені!

    Гей, до­ли­ни, і бал­ки,

    І мо­ги­ли, й па­гор­ки!

    

    Гей ви, вод по­то­ки чисті!

    Береги річок тра­висті!

    Гей же, ку­чері які у дібров сих і гайків!

    

    Жайворонок над по­ля­ми,

    Соловейко над са­да­ми,-

    Той під хма­ра­ми дзве­нить, сей же на гіллі ля­щить.

    

    А ко­ли зійшла ден­ни­ця,

    То про­ки­ну­ла­ся пти­ця.

    Музика зву­чить навк­руг, у повітрі шум і рух!

    

    Тільки сон­це ви­зи­рає -

    Вівчар вівці ви­га­няє,

    На сопілоч­ку свою ко­тить трелі по гаю.

    

    Пропадайте, ду­ми трудні

    І міста ба­га­то­людні!

    Я й на хлібові сухім жи­ти­му в раю такім.

    

То яка ж та слава нині?…

    

    То яка ж та сла­ва нині?

    Глянь на бу­чу в сій го­дині!

    Ізраїле! Гідри -звіра,

    Чи ве­ли­ка в тобі міра,

    Треба зро­зуміти.

    Булава і скіпетр сяє,

    Рано встав­ши,- сла­ва злая,

    Серце спов­не­не три­во­ги,

    Руки зв'язані і но­ги, Як ми­ну­ти сіті?

    Нині п'яна ска­че во­ля,

    Рано встав­ши - мар­на до­ля.

    Ізраїле! То­го звіра

    Де ве­дуть ме­та і міра?

    Треба вже прозріти.

    Шлють си­ре­ни з оке­ану

    Пісню со­лод­ко-оман­ну,

    Бідне сер­це, щоб се чу­ти,

    Хоче на­завж­ди зас­ну­ти,

    Не сяг­нув­ши зем­лю.

    Плоть і світ! О прірво лю­та!

    Все в тобі наскрізь от­ру­та,

    Щелепами позіхаєш

    і усе підряд ков­таєш.

    Як ми­ну­ти сіті?

    Ся пу­чи­на всіх ков­тає,

    Ся ще­ле­па всіх з'їдає!

    Ізраїле! Ки­та-звіра

    Де ме­та, і глузд, і міра?

    Плоть ту не на­си­тиш!

    Розпусти свої вітри­ла,

    Розуму ши­рокі кри­ла,

    Пливучи по буйнім мо­рю,

    Возведи зіниці вго­ру -

    Шлях знай­деш прав­ди­вий.

    Краще жи­ти у пус­тині,

    Зачинившись у яс­кині,

    По безвіддях вік про­бу­ти,

    Знадних го­лосів не чу­ти.

    Будь мені Іраклій тщи­вий

    Будь Іона про­зор­ли­вий.

    Голови всічи зміїні,

    З ки­то­вої блю­во­ти­ни

    Скочить дай на ке­фу

    

Вже хмара пройшла. Райдуга в небі грає…

    

    Вже хма­ра прой­шла. Рай­ду­га в небі грає.

    Нудьга проп­лив­ла. Цілий світ лю­бо сяє.

    І ве­се­ло сер­цю на сю чис­ту по­го­ду,

    Коли світу зло­го сти­ха лю­тий по­дув.

    Звабливий наш світ, та для ме­не - пу­чи­на,

    Пітьма, хма­ри, лід, пов­на су­му го­ди­на.

    Проте вже ве­сел­ка мені яс­но заг­ра­ла,

    І щи­ра го­луб­ка мені мир зда­ру­ва­ла.

    Печале, про­щай! Про­ща­вай, зла ут­ро­бо!

    Вже кво­лості край, бо воск­рес я із гро­ба.

    Давидова во­ле! Для ме­не ке­фа, зем­ля ти,

    Веселка і світло, оли­ва, ве­рем'я й жит­тя ти.

    

Бачачи життя осього горе

    

    Бачачи жит­тя осього го­ре,

    Що ки­пить, не­мов Чер­во­не мо­ре,

    Вихором на­пасті, ту­ги, бід,

    Я розс­лаб­нув, і жах­нувсь, і зблід.

    Горе су­щим у нім!

    Припинив я, бідний, біг свій ско­ро

    Щоб не впас­ти з фа­ра­оном в мо­ре.

    Вже до прис­тані біжу я, мчу,

    Плачем, кри­ка­ми кри­чу

    І здіймаю ру­ки.

    Боже! У вогні не дай згоріти!

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: