Володимир Сосюра - Мазепа (Стислий переказ, дуже скорочено)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_Skorocheno1.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_Skorocheno1.docx28 Кб801
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_Skorocheno1.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_Skorocheno1.fb241 Кб748

 

ВОЛОДИМИР СОСЮРА 

МАЗЕПА (Стислий переказ, дуже скорочено)



     (Мазепа Іван — Іван Колединський (його батько був власником села Мазепинень), гетьман.) 
     
     Пролог 
     
     Автор знайомить нас із постаттю, що схилилась «над стародавньою рікою». Колись цей чоловік мав велику владу, а тепер його Бог забув, покинули люди: 
     Стоїть Мазепа, як докір Безжальній долі, над водою... 
     «Колишній велет» схуд, змарнів, його влада розвіялась, і спомин лишається єдиною відрадою. Стоїть він над Дунаєм і згадує все, слухає чайок і сам співає пісню «Та біда тій чайці, чаєчці—небозі...»: 
     На спів нанизує слова Він про далеку Україну, І пісня та крізь вічність лине, Як завжди, юна і нова. 
     Нещаслива доля привела героя поеми до Дунаю, «де все не те й не та блакить», де йому судилось померти. Але й в останні свої дні вигнанець згадує рідну Україну, обіцяючи в «смертну мить» шепотіти її ім'я. 
     Наступні слова автора готують читача до огляду Мазепиної долі: 
     І перед сивим і сумним, Немов могутньою рукою, Хтось розгорнув життя сувої, Коли ще був він молодим, Не знав ні розпачу, ні муки, І забриніли ліри звуки... 
     
     І 
     
     Ми знайомимось із чорнобривим та струнким королівським пажем. На його «владні очі», на цю красу молилась не одна панна, не могли встояти навіть жінки. І цей образ вони назавжди залишали у своїй пам'яті, а він: 
     Він дарував на мить любов І знов, байдужий, далі йшов. 
     Бал. Мазепа чекає когось у «тихім парку короля». Звісно, це — жінка, «пані Зося, удова, Любов Мазепи чергова». Запальний хлопець зізнається Зосі у своїх муках очікування. Палко і пристрасно він цілує і пестить молоду коханку. Але жага і запал швидко минають, і тоді: 
     ...вже не те її волосся золоте, І поцілунки Зосі ревні Йому нудні і неприємні. 
     Байдужим Іван стає до неї, та пані вибачає «чорнобривого Дон—Жуана» за образу, прощаючись із ним у реверансі, такому ж божественному і граціозному, як і сама вдова. 
     Мазепа був улюбленим королівським пажем, знав усі цісарські капризи, усі його секрети: не тільки штиблети подавав господареві, а уночі й удень приводив дам на рандеву. 
     Іванові заздрили шляхтичі, бо «круль» (Круль — король.) — поляк, а паж — українець. Король цінував свого лакея, а той: 
     Теж уподобав короля І полюбив любов'ю сина, А не любов'ю холуя. 
     Мазепа мріяв бути на Україні, як його король. Засумував він на бенкеті за столом і розповів усім про «козацьку волю і орлів». А Зосин кавалер ревнивий, пан Броніслав, вилаяв «лайдацьких кобзарів», від яких ніде нема спокою. «Круль» замирив конфлікт. Всі гості та його величність з пажем під крики «слава» розійшлись в одведені покої. 
     Іван і Зося бачать сон: Мотрею звуть Зосю, її кохає старий гетьман. Мотрона його любить теж, «невтомні пестощі його», а не славу й гроші. 
     Та раптом сміх, покотилась корона величі — і поряд нього вже лежить не молода коханка, яка не слухала батьків і Бога, а «труп з оскалом губ гнилих». 
     Прокинувшись від нічного кошмару, Іван із Зосею зустрівся і знов зазнав «огня і мли». Проснувсь Іван — нема ні корони, ні Мотрони, це був сон, це лиш примара. А Зося вранці теж згадала свої химерні мрії, а поряд неї «тихий кашель короля...» 
     Господар просить не приводити більш панни Юзі: «Ми вже не друзі. Мій вік не юний, я не ти». Королеві набридло просити пестощів у неї, він хоче нерви зберегти. Мазепа обіцяє своєму володареві допомогти у цій справі: 
     Якщо ясна величність ваша Не погребує після пажа. 
     Король мріє підкорити «цю норовисту Галатею», а корона ні при чім, це — забобони. 
     
     II 
     
     Під зоряним небом серед високих трав Іван спокусив панну: « Вінок сій Юзя віддала». Король тільки дивувався перемогам свого поета. 
     У цей час пан Броніслав бореться зі своїми ревнощами. Не підкорив він Зосю молоду, яка кепкує з нього і сміється, а поглядом шукає того « шляхтича хлопського». Після бенкету Броніслав, думаючи, що Зося з пажем молодим, шукав по парку ловеласа. 
     Схрестилися при місячнім сяйві сталеві клинки. Запекло бились супротивники, уперто шукаючи вороже серце. Скінчився кривавий поєдинок: 
     Пан напоровся животом На золотий клинок Мазепи, Немов спочить на нього ліг... 

     На ранок «бліді стривожені пани» перенесли тіла у замок. Панни беззвучно плакали за Йваном. Та він на лікті звівся, прощаючись зі своїми печальними глядачами: «Прощайте... Мабуть, не знесу...» 
     Сивобровий король заплакав, засумував. Лікар придворний заспокоїв присутніх, тоді зітхнули панни і ожила природа: 
     Крізь вікна зацвіла блакить... «Він буде жить, він буде жить!» 
     У час похорон Броніслава, який розгортається у наступній картині, день був холодний і сумний, «з дощем і без золотожару» (Золотожар — сонце). Печальні лицарі йшли юрбою. 
     Після поховання на цвинтарі лишились квіти, там, на могилі, ридали небо і дівчина — майбутня жінка Кочубея (Кочубей — генеральний писар), яка запам'ятала назавжди це прізвище «Мазепа». 
     
     Ill 
     

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: