ВОЛОДИМИР СОСЮРА
НАЛЬОТЧИЦЯ
ПОЕМА
І

Біля конторки хлопці п'яні,

вгорі вагончики біжать;

і труби в синім океані...

Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями

шумів залюднений перон,

і чорним привидом між нами

ходив в медалях «фараон»...

А ніччю плакали шахтьори,

лилась горілка і пісні...

Мовчала тьма, мовчали гори,

і — в небі золоті огні.

II

Родилось з синіми очима,

волосся чорне,— і кричить...

Востаннє ойкнула: — Юхиме! —

і вмерла мати на плечі.

І годувала з жалю Ганна,

у неї теж синок малий.

Біжать вагончики в тумані,

і хтось цигарку запалив.

Юхима вдарило в забої —

лежав в труні без голови.

А десь цвіло зелене поле,

і плакав похоронний дзвін.

III

Хтось по-французьки влучно цвенькав,

коляски, бонни і ляльки,—

а на базар дівча маненьке

ходило красти житняки.

Воно смугляве, синьооке,

почує: — Ївго! — і біжить.

А світ далекий, світ широкий,

і хочеш, як і люди, жить.

І кожний вечір пил із поля

та де-не-де в вікні вогонь.

Ідуть корови чередою,

і тепло пахне молоком.

Надмірна праця, дим огидний,

а сині пальчики тремтять.

Отак її життя невидне

йшло од гудка і до гудка.

IV

Але, нарешті, вечорниці,

там голос Ївги — той дзвінок.

А в небі хмари, ніби птиці,

і зорі дивляться в вікно.

Прийшов з Мартовського веселий,

і з ним осталась ночувать.

А вітер щось у стрісі меле

й важніє тепло голова...

І баче над собою очі

такі солодкі та ясні...

А вітер меле і ґерґоче,

дзвенить і плаче у вікні.

Кімната пильна і порожня,

в кутку з помиями відро.

А мислі темні і тривожні,

як на спідниці перша кров...

V

Од меленіту жовті руки,

з другим побачення в кіно.

А серце з перебоєм стука,

бо перший розлюбив давно.

У цього макова хустина,

він дома пан свого добра.

Водив на вистави й картини,

і за насіння в клуні брав...

VI

На фронт попала випадково,—

проспала станцію свою.

Кресали, цокали підкови,

і от вона уже в бою.

Ідуть жіночі батальйони,

а німці із землі огнем...

І Ївга серед них холоне,

залізний вітер їх жене...

І першу лінію одбили,

ідуть на другу. Але крик:

— Нас обійшли!..— і впала Ївга,

блиснув в лице німецький штик.

— Еіп Madchen?! — і багнет додолу...

А очі теплі і ясні...

Огненне розімкнулось коло,

і потекли незнані дні.

Котилась армія, мов хвилі,

А хтось кричав: — Назад, назад!..

І знов поля і шахти милі,

заводи й мітингів гроза...

І з того дня, о сон-лелеко,

пройшли тривоги й кров без дна..

. В безодню синю і далеку

четверта падала весна.

Струнка, смуглява, синьоока,

ще й зірка грає на чолі.

Вже одгуло під Перекопом,

і Ївга знову на селі.

VII

А потім місто і панелі,

і непа в серце гострий ніж...

Це ж ти в обідраній шинелі

на розі, вся в сльозах, стоїш!..

Я бачив Ївгу знов і знову,

там матюки і плеск вина...

«Наган» і гетри малинові,—

тепер... нальотчиця вона.

VIII

Сашко не раз її «на дєло»

у тьму на непманів водив.

А десь цвіли червоні села

й густішав од заводів дим...

Хотілось вдарить, щоб вітрини

дзвеніли знову, як шаблі,

аби упали на коліна

і жевжики, і куркулі!

І кожний вечір томні пані,

прислуги, бонни і ляльки,—

а руки клоняться, мов п'яні,

і в голові туман важкий...

І тільки темна ніч настане,

почує хтось: — Дайош пальто!

А в небі зорі, ніби рани,

і кличе, як колись, гудок...

О Ївго, Ївго, ночі краля,

мій малиновий ніжний цвіт,

десь у холодному підвалі

зложити голову тобі.

А Івга, ніби вітер маю,

то жінка, то стрункий козак...

І не застане, не злапає

її міліція ніяк.

IX

В лице тютюн і очі — ями:

такий розхристаний Сашко

її з похабними піснями

навчає танцювать «танго».