Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx)Volodimir_sosyura_tretya_rota.docx375 Кб2917
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2)Volodimir_sosyura_tretya_rota.fb2943 Кб1714

Автобіографічна повість, проза.
"Третя рота" - яскравий зразок мемуарної прози. Володимир Сосюра не лишив по собі щоденників, листів також залишилось небагато, тому цінність цього твору особлива.За своєю щирістю, емоційністю, беспосередністю - це радше сповід автора. Читаючи його ми можемо уявити і багатогранний внутрішній світ поета, і життя українського народу в буремний період 1910-1950 р.р., і цікаві подробиці літературного, культурного життя в ті часи.

 

Володимир Сосюра

ТРЕТЯ РОТА

 

ПРОЛОГ

 

Народився я на станції Дебальцево  о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила а вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно.

Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула:

«Чорт!» — і знепритомніла. Мати моя була дуже легковажна і романтична. На останнім місяці вагітності вона бігала, переплигувала через тини і, взагалі, майже не було помітно, що вона скоро стане матір'ю. Вона з походження була (чоловіча лінія) сербіянка, хоч прізвище у неї було Локотош, що угорською мовою значить — «слюсар». Мабуть, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою.

Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз, — правильно прізвище «Соссюр», навіть з приставкою «де». Пономаренко Пантелеймон Кіндратович 2, який читав початок цього роману, сказав мені, що я ніякий не француз і що правильно моє прізвище не «Соссюр», а «Сюсюра» (і відкіля він це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище «Сюсюра»), що у нього був друг його батрацької юності, козак із Кубанської станиці Брюховецька Сюсюра, що в тій станиці майже половина Сюсюрів.

Але дід мій підписувався «Соссюр» і казав, що наше прізвище українізували писарі. Можливо, це так і було.

Очевидно, мій предок, — чомусь мені здається, що він з південної Франції, Провансалю, — потрапив до Запорозької Січі, де писарі і записали його «Сюсюрою».

Мої родичі, звичайні селяни і робітники, кажуть:

«Ми — французи».

А відкіля вони це знають?

По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець. У цього під нижньою губою була еспаньйолка, а на підборідді волосся не росло. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорозькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зігненими кавалерійськими ногами; ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задушевних українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні.

Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, мятежна і розкидана. Вона була красуня її смугляві тонкі риси, темно-карі очі; чорні, аж жагучі, мов крила летючих птиць, красиво загнуті брови; нервові ніздрі майже класичного, з ледве помітною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнім, хвилюючім русі. Мама була чудесно збудована. У цеї було чорве, аж до синяви, волосся, і вся вона була як зоряна і пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі і часто молилась і плакала під ними. В юності своїй вона працювала на патронному заводі в її ріднім місті Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). І на загальноміськім балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками і дочки багатіїв міста, а вона, звичайна робітниця, всіх їх перемогла. Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча, її одвертість була потрясаюча.

Коли я був ще маленьким і ми багато їздили, мама своїм випадковим вагонним сусідам розповідала про все своє життя і з такими інтимностями, що, не тоді, коли я був маленький, а зараз, коли я великий і вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разів, тому що у неї було багато сусідів під час різних мандрівок, розповідала одне і те ж. Це врізалось назавжди в мою душу. Вона багато разів розповідала про себе і татка, про свої романтичні пригоди, коли вона була ще дівчиною, про своїх близьких, рідних і знайомих. Вона розповідала це так поетично і образно, що переді мною як живі стояли повні чар і краси срібно-місячні ночі Донбасу і люди, прекрасні люди, цілі зоряні світи, святі, далекі і казково-близькі.

Дід мій, по батькові, виховувався поміщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли він підріс, його віддали в Лисичанську штейгерську школу, дворічну. Дід не хотів вчитись, прибігав додому і ховався на печі. Тоді приходив прикажчик поміщика з мішком. В цей мішок він, як порося, заштовхував мого діда і тягнув його на плечах кілька кілометрів, в Лисиче. Дід, Володимир Кирилович Сосюра, закінчив нижчу гірничу освіту, але через кволе здоров'я в шахті не працював, а пішов по канцелярській лінії. Сорок років він був секретарем Луганського «Крестьянского присутствия». За вислугу літ йому давали дворянство, але він одмовився:

«Я крестьянином родился и таковым хочу умереть». На старості йому дали казьонку, і він до самої смерті торгував горілкою на користь російській імператорській армії, яка одягалася і годувалася за прибуток од продажу горілки. Дід, як і мій батько, писав вірші, теж із сатиричним уклоном і теж українською й російською мовами. Пам'ятаю зміст його сатиричної поеми українською мовою, датованої 1859 роком. (Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка 3, але за Вітчизняної війни все загинуло і портрет мого прадіда Майбороди — теж). У поемі говориться про те, що пани без селян поздихають, звільнивши їх од кріпацтва. У ній говорилось про те, як поміщики міняли на цуценят людей, як вони знущалися з них і мучили їх і на крові й сльозах тружеників будували своє сите і підле життя.