БОРВІЙ
      
     Чорне хмарище встає повагом, 
     Заступає світ, стеле темряву;
     Розпанахалось, завихрилося,
     Мов страховище з пекла зрушене,
     Сгорта навкруг землю крилами,
     Оперезане скрізь гадюками
     Сизо-білими, волохатими,
     Що сплітаються, розплітаються
     І звисають вниз грізним кетягом...
      
     Душно, млосяно, і задуха та 
     Мов гнітить усе важким каменем:
     Ані способу вільно дихати,
     В голові гуде, думи сковані,
     В серці млявому - рабські острахи...
      
     Притаїлось все пополохане 
     Перед з'явиськом тучі грізної:
     Вітерець ущух - ані подиху, 
     Змовк веселий гай - ані шелесту, 
     Знишкли пташечки-щебетушечки, 
     Поховалися й кінці, шуляки, 
     Ластівки лише не злякалися - 
     У повітрі, знай, сміло плавають, 
     Нижуть стрілами проти хмарища...
      
     Люди теж з страхом незміркованим 
     Тучі ждуть тії лиховісної. 
     Багатирщики зачиняються 
     По своїх дворах, по хороминах, 
     Затуляючи вікна коцями, 
     Щоб не чути їм грому-грюкоту;
     Позасвічують ще й лампадочки, 
     Щоб не бачити спалу блискавки - 
     Так жахаються смерті наглої! 
     Жаль їм злинути з світу ласого, 
     Від утіх-розкош в мертву темряву, 
     Що на той-бо світ, на суд праведний...
      
     А сіромі пак на ті заходи 
     Нема вільної і хвилиноньки:
     Лиш про те вона побивається, 
     Щоб не зніс потоп їй хатиноньки, 
     Не забрав добра її вбогого, 
     Із худобою, а то й з дітками, 
     Чи недужими - батьком, ненькою...
     Що їй думати про гріхи свої? 
     Гвалт безжалісний, скрута, горенько 
     Та темнота - ось відповідники! 
     Що лякатись їй смерті наглої? 
     Не дало життя втіх і радощів, 
     А дало дише муку, нуждоньку, 
     То хоч смерть ота угамує їх, 
     В ямі темній дасть їм відлежатись...
      
     А вже хмарище, туча грізная 
     Геть насунулась, низом стелеться, 
     Досягаючи лісу крилами, 
     Ніччю криючи небо збурене... 
     Ось розшарпалась світлом-пломенем, 
     Засліпила всім очі злякані 
     Обізвалася грізним гомоном, 
     І занишкла знов, притаїлася... 
     Та зненацька враз як не сказиться:
     Заревла, мов звір, диким вигуком,
     Покотилася вихром-бурею,
     Геть ламаючи, що не трапиться;
     Заяскрилася блискавицями, 
     Із страшних гармат разом вдарила, 
     Аж земля кругом іздригнулася, 
     В хлющі пінявій потопаючи...
      
     Не журіться ж, гей, бідарі мої, - 
     Горобина ніч - вам не мачуха! 
     Сміло глянемо в вічі борвію 
     Та зміркуємо усе розумом:
     Може, зірвемо ще й порадоньку 
     Від бунтовника навіженого?..
     Після борвію гляне сонечко 
     І огріє всіх рівним променем, 
     Вороги життя згинуть пропадом, 
     А повітря скрізь оздоровшає:
     Після борвію легше дихати, - 
     Із заліз думки вириваються, 
     Серце в груди б'є якось сміливо, 
     І скриляється знов надіянка, 
     Що й окривдженим правда станеться!.
      
     1902