ВИКЛИК
      
     Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
     Ясно, хоч голки збирай... 
     Вийди, коханая, працею зморена,
     Хоч на хвилиночку в гай!
      
     Сядем укупі ми тут під калиною -
     І над панами я пан... 
     Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею 
     Стелеться полем туман;
      
     Гай чарівний, ніби променем всипаний,
     Чи загадався, чи спить? 
     Он на стрункій та високій осичині
     Листя пестливо тремтить;
      
     Небо незміряне всипано зорями - 
     Що то за божа краса! 
     Перлами-зорями теж під тополями
     Грає перлиста роса.
      
     Ти не лякайся-но, що свої ніженьки 
     Вмочиш в холодну росу:
     Я тебе, вірная, аж до хатиноньки 
     Сам на руках однесу.
      
     Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
     Тепло-ні вітру, ні хмар... 
     Я пригорну тебе до свого серденька,
     Й займеться зразу, мов жар;
      
     Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
     Тиху розмову твою:
     Нічка поклала всіх, соном окутала -
     Ані шелесне в гаю!
      
     Сплять вороги твої, знуджені працею,
     Нас не сполоха їх сміх... 
     Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
     Й хвиля кохання - за гріх?
      
     1870