Михайло Старицький - Не судилось (СКОРОЧЕНО)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.docx)Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.docx34 Кб3910
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.fb2)Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.fb256 Кб6827


МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

НЕ СУДИЛОСЬ (СКОРОЧЕНО)

(ПАНСЬКЕ БОЛОТО)

 

Драма в 5 діях

(Скорочено)

ДІЙОВІ ЛЮДИ:

Іван Андрійович Ляшенко — 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; інакше говорити .є ложе, як по-українському.

Анна Петрівна — 40 літ, його жінка; закидає часом по-українському, моди ради.

Николай Степанович Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, 30 літ; фатуватий.

Зі з і — дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.

Михайло — син їх, 22 літ, студент; чистюк і джиґун.

Павло Чубань — його товариш, 25 літ; лікар; бідна одіж.

Жозефіна — швейцарка, вчителька.

Катря Дзвонарівна — молода дівчина, селянка.

Горпина Дзвонариха — її мати, недужа й слаба.

Дмитро Ковбань — парубок, годованець Дзвонарів.

П а ш к а — подруга Катрі.

Степанида — покритка, п'яничка й плетуха.

Шльома — жид орендар.

Харлампій — старий лакей.

Аннушка — покоївка; вертка на всі заставки.

Селяни, соцькі, парубки, дівчата, дворові.

Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.

Між першою й другою дією минає два тижні; між другою й третьою — місяць; між третьою й четвертою — два місяці.

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА II

Дворище Дзвонарихи. Праворуч хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч — тин і причілок другої хати Дмитра Ковбаня. Просто — повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над зеленочком садків здаля сяє хрест і церковна баня. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить, і сутеніє потроху.

 

ЯВА 5

Катря сама.

Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалася! Не приспало ти, моє кохання, лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михаиле! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені й страждати не тяжко... все віддала, то що мені люди? От мати тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла,— все село знатиме! (Зложила руки, стоїть замислена).

ЯВА 6

 

Катря а Дмитро.

Дмитро (підходить тихо, Катря не чує). Катре!

Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав!

Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?

Катря (сплеснула руками). Вже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?

Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.

Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!

Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!

Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене,— от що! То було стрінеш, аж у очах сонечко; щебечеш — не нащебечешся, воркочеш — не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зі мною й словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!

Катря. Дмитре! Пожалься наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... тільки я не знаю, що зі мною сталося?

Дм и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий відразу,— легше буде!

 

Катря. Не муч мене!

Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася; він тебе звів!

Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Дмитро. Він, він — і не кажи! Не обманюй мене!!

Катря. В мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...

Дмитро (вхопившись за серце). О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілося її... і надія якась ще тліла... а тепер уже край!

Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!

Дмитро. Не твоя, нещасна, так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!

Катря. Цить! Цього не буде. Не звір же він?!

Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі!.. Весь світ би зажерли,— та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, віднімають останню радість, останнє щастя!

Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками! За віщо ж би так насміятися?

Дмитро (обнімає Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши до берега, мушу топитися...

Катря (ридаючи, обнімає Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!

Дмитро (боязно). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... Може б, вернулася... ЗСатря. Ні, Дмитре! Несила моя...

Дмитро. Значить, годі! Ну що ж — радощів не зазнали, з лихом — приятелі... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

Катря. Де вже? Кругом таке лихо... хоч би ти зненавидів мене — легше було б!

Д м и т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Дмитро. І, вже! Дай Боже... щоб хоч тобі щастя, то хай вже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміється над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе,— то не сховається він від мене ніде: на краю світу знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... і тоді вже з паничем побалакаю!

Катря (хапає за руку Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Дмитро. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обнімає Катрю). Прощай! А'! Не мені, злиденному — щастя! (Втирає сльозу). Бувай же ти щаслива! (Йде).

Катря. Дмитре! Не побивайся!..

Дмитро. Пропадай усе! (Йде хутко).

Катря, ламаючи рука, біжить до воріт і схиляється до них від знесилля.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Широкий рундук з ґанком у панськім будинку. Навкруги квіти, клумби, луговина; далі розкішний садок. Вікна деякі відчинені на рундук; на рундуці — стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.

ЯВА 11

Михайло сам.

Михайло (ходить по рундуці стривожений). Який Микола щирий та добрий; я й не вважав його за такого, та то більше проти нього Павло настроював!.. Павло вже надто гострий, а Микола практичним своїм розумом ясно, логічно дивиться на все... Правда-таки, щоб послужити народові, треба собі здобути сили... От про Катрю тільки, щоб вона мене проміняла,— бреше, не повірю!.. А проте, може, вона зі мною й не буде щасливою? Коли б хоч на світ мене вивів! Коли б тільки в батька вдалася справа! Серце тріпочеться так, що аж у висках стукає... Страшно чогось... А як виклопоче й уладнає все? Господи, і не знаю я, на якому вже небі й опинюся!.. Зараз побіжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мій, якщо вирятуєш мене із виру, де я потопаю, то станеш мені за батька!.. Поможи, Господи, Мати Божа! (Ходить по кону й часами стуляє руки). Коли б же тільки мати не провідала! Борони Боже, як треба таїтися!.. Коли б хто не наплів, храни Господи! (Ходить з тривогою й прислухається до дверей).

ЯВА 12

Михайло й Катря.

Катря йде з садка, нап'ята платком, бліда, стривожена.

Михайло (уздрівши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я. (Збігає хутко по сходах з рундука й мерщій до Катрі; відводить її на передній ). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?

Катря (припадає). Скучила, занудилася, Михаиле.

Михайло. Що ти задумала?

Катря. Ох, несила моя... нудьга мене точить... тебе не бачила... мати картають...

Михайло. Христа ради. Іди звідси!

Катря. Постой! Я щось мала тобі сказати...

Михайло. Що там? Кажи швидше!

Катря. Ох, не згадаю,— памороки забило.

Михайло. А! Боже мій! Іди-бо, Катрусю, мерщій! Застукають,— то ми пропали! (Відводить за рукав).

Катря. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе,— вимучилась, так вимучилась!..

 

Михайло. Зарізати мене хочеш? Тікай-бо, серце, кажу,— я мерщій вибіжу за садок!

 

Катря. А! Згадала! Не йди, борони Боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити! (Хапає руками Михайла, не пускає). Не йди! Я за тим і прибігла! Він уб'є... страшний такий, очі горять...

 

Михайло. Що ж ти зі мною робиш? Мало мені й без того напасті, що й очей не знаю куди дівати, батька й матері цураюсь,— а тут іще розбишака? В Сибір його!

 

Катря. Він не винен: така вже йому кара. Любить без душі, серця свого не переборе, божеволіє...

 

Михайло. О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе...

 

Катря. Михаиле! Ти мені дорікаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, ніж почуть оте слово! Мати Божа, чим же я винна? (Плаче). Що я вчинила? Душу й тіло віддала... (Ридає).

 

Михайло. Коли віддала по любові, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка,— мені твої сльози в печінках сидять!

 

К а т р я. В печінках? Більше не будуть: це вже останні, мабуть, з кров'ю ринули! І де вже вони взялися?.. Здається, лились, як той дощ осінній,— і по матері, і по долі своїй щербатій, і по віку своєму молодому... та ще ось кілька крапель видавилось... Більше вже нема: там, мабуть, усе перетліло!

 

Аннушка (відчиняє вікно й придивляється). З кєм то панич? З Катрею! Єй-богу, Катря Дзвонарівна!

 

Михайло. Катре! Заспокойся, серце! Ходім звідси: в мене душі нема, щоб хто не здибав... Я тобі розкажу: все владнається,— тільки ходім!

 

Катря. Боїтесь? Як побачать — сорому завдам!

 

Михайло. Я не за себе боюсь, а за тебе...

 

Аннушка. Побіжу сю минуту, одлепортую барині,— пущай полюбуються на рандеву!

 

Катря. Мені тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро наміряється, то й не стямилася, кинулася мерщій... у саме пекло кинулася б, ніякі муки не спинили б мене!

 

Михайло (ламає руки). Боже мій! Час біжить... кожна хвилина мордує... От-от застукають...

 

Катря. Прощайте, більш не буду стояти... достоялась уже, доходилася до краю! В печінках не буду! Гріх тільки вам, Михаиле, за мене, ох, який гріх!

 

ЯВА 13

 

Ті ж і Анна Петрівна.

 

Анна Петрівна (бліда, злютована, прожогом біжить до Катрі). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эта шлюха?

 

Михайло (зрозпуки). Мама! Пропало все!!

 

Катря, як закам'яніла, дивиться на паню.

 

Анна Петрівна. А! Мерзавка! Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сікається до Катрі).

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: