Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.docx)Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.docx34 Кб3642
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.fb2)Mychailo_starickiy_ne_sudylos_SKOROCHENO.fb256 Кб6535


МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

НЕ СУДИЛОСЬ (СКОРОЧЕНО)

(ПАНСЬКЕ БОЛОТО)

 

Драма в 5 діях

(Скорочено)

ДІЙОВІ ЛЮДИ:

Іван Андрійович Ляшенко — 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; інакше говорити .є ложе, як по-українському.

Анна Петрівна — 40 літ, його жінка; закидає часом по-українському, моди ради.

Николай Степанович Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, 30 літ; фатуватий.

Зі з і — дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.

Михайло — син їх, 22 літ, студент; чистюк і джиґун.

Павло Чубань — його товариш, 25 літ; лікар; бідна одіж.

Жозефіна — швейцарка, вчителька.

Катря Дзвонарівна — молода дівчина, селянка.

Горпина Дзвонариха — її мати, недужа й слаба.

Дмитро Ковбань — парубок, годованець Дзвонарів.

П а ш к а — подруга Катрі.

Степанида — покритка, п'яничка й плетуха.

Шльома — жид орендар.

Харлампій — старий лакей.

Аннушка — покоївка; вертка на всі заставки.

Селяни, соцькі, парубки, дівчата, дворові.

Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.

Між першою й другою дією минає два тижні; між другою й третьою — місяць; між третьою й четвертою — два місяці.

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА II

Дворище Дзвонарихи. Праворуч хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч — тин і причілок другої хати Дмитра Ковбаня. Просто — повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над зеленочком садків здаля сяє хрест і церковна баня. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить, і сутеніє потроху.

 

ЯВА 5

Катря сама.

Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалася! Не приспало ти, моє кохання, лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михаиле! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені й страждати не тяжко... все віддала, то що мені люди? От мати тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла,— все село знатиме! (Зложила руки, стоїть замислена).

ЯВА 6

 

Катря а Дмитро.

Дмитро (підходить тихо, Катря не чує). Катре!

Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав!

Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?

Катря (сплеснула руками). Вже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?

Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.

Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!

Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!

Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене,— от що! То було стрінеш, аж у очах сонечко; щебечеш — не нащебечешся, воркочеш — не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зі мною й словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!

Катря. Дмитре! Пожалься наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... тільки я не знаю, що зі мною сталося?

Дм и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий відразу,— легше буде!

 

Катря. Не муч мене!

Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася; він тебе звів!

Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Дмитро. Він, він — і не кажи! Не обманюй мене!!

Катря. В мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...

Дмитро (вхопившись за серце). О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілося її... і надія якась ще тліла... а тепер уже край!

Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!

Дмитро. Не твоя, нещасна, так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!

Катря. Цить! Цього не буде. Не звір же він?!

Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі!.. Весь світ би зажерли,— та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, віднімають останню радість, останнє щастя!

Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками! За віщо ж би так насміятися?

Дмитро (обнімає Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши до берега, мушу топитися...

Катря (ридаючи, обнімає Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!

Дмитро (боязно). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... Може б, вернулася... ЗСатря. Ні, Дмитре! Несила моя...

Дмитро. Значить, годі! Ну що ж — радощів не зазнали, з лихом — приятелі... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

Катря. Де вже? Кругом таке лихо... хоч би ти зненавидів мене — легше було б!

Д м и т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>