Михайло Старицький - Талан (СКОРОЧЕНО)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_talan_SKOROCHENO.docx)Mychailo_starickiy_talan_SKOROCHENO.docx37 Кб4176
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_talan_SKOROCHENO.fb2)Mychailo_starickiy_talan_SKOROCHENO.fb271 Кб6257

 

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

ТАЛАН (СКОРОЧЕНО)

 

Драма в 5 діях і в обмінах

ІЗ ПОБУТУ МАЛОРУСЬКИХ АКТОРІВ (Скорочено)

 

ДІЙОВІ ЛЮДИ:

 

Марія Іванівна Лучицька— молода драматична актриса; говорить по-українському чисто, а по-руському де-ве-де помиляється.

 

Палажка — стара бабуся, її няня; вбирається по-міщанському.

 

Антон Павлович Квітка — панич з багатої фамілії на Україні.

 

Олена Миколаївна — його мати, стара вже пані.

 

Степан Іванович Безродний — середніх літ пан; спочатку антрепренер, а далі помічник режисера.

 

Юрій Савич Котенко — теж середніх літ драматичний актор; спочатку режисер, а далі антрепренер.

 

Марко Карпович Жалівницький — середніх літ актор.

 

Роман Михайлович Лемішка — старий суфлер.

 

Маринка — дочка його, 17 літ, годованка Лучицької.

 

Катерина Григорівна Квятковська — молода актриса, теж на перші ролі, більш співочі.

 

Кир Іванович Гирявий — помічник режисера.

 

Ганна Михайлівна Кулішевич — молода актриса на ролі молодиць і жвавих баб.

 

Рябкова, Богданиха - молоді дівчата, хористки.

 

Романчук — лікар із земських, старий вже, з сивими бачками.

 

Андрій Віталійович Антипов — редактор газети.

 

Аврам Семенович Юркович — репортер, молодий хлопець.

 

Гаша — ключниця при дворі в пані Квітки; придзигльована, молода ще.

 

Парикмахер, машиніст, робочі, лакей при гостиниці, хористи 1-й і 2-й, молодь, хористки 1-ша і 2-а, хор.

 

Діється за наших часів . Між 2 і 3 діями проходить півроку, між 8 і 4 — теж півроку, між 4 і 5 — три тижні.

 

П'єсу написано в 1892—1893 pp.

 

 

 

ДІЯ ТРЕТЯ

 

Кінець панського парку. Праворуч флігель з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону з правого боку садові меблі. Посередині квітник. Ліворуч далі йдуть дві доріжки. Просто вглибині паркая з хвірткою, з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.

 

Ява 3

 

Лучицька й Квітка.

 

Лучицька (прибігає весело). Ось, ось і папіроси і сірнички! Ач, як рівнесенько поклала!

 

Квітка. Слухай, твоя няня всяку міру переступає своїми примхами та привередами. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять, та й перестануть...

 

Лучицька. Вибач їй, голубе, вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...

 

Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить.

 

Л у ч и ц ь к & (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... їй можна пробачити... Ну, ну! Я їй сама скажу, тільки не суп брівок, не будемо затьмарювати ясного вечора. Нехай бурі й незгоди там далі, а ми від них сховаємось у нашім захистку... (Лащиться).

 

Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... Нудишся?

 

Лучицька. Я не за себе тривожуся, ні. Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!

 

Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай.

 

Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі! Я певна, що ти маєш і доказ!..

 

Квітка (спалахнувши). А, ти за шлюб?.. Ти мені очі колеш цією певністю?

 

Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла.

 

Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілося цієї комедії... не знаю, для чого.

 

Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; -я заклялася, що тільки тоді зв'яжу тебе, коли впевнюся, розумієш, упевнюся, що не буду тобі каменем...

 

Квітка. Така жертва для мене тяжка, а особливо докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш. Та, нарешті, пізно й питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємося хоч завтра.

 

Лучицька. Ні, ні! Це зняло б неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалася, що ми її ошукали. Це вразило б її смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час — ми поправимо.

 

Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: це образа моїй честі! (Глянувши на годинника). Ой-ой, одначе пізно! (Встає).

 

Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був...

 

Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...

 

Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно... Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі.

 

Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх грудях ціле море сили й жадоби мирові послужити і знати, що тієї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; впевнятися щодня, що всі шляхи твої переорані і що деякі з них сам переорав...

 

Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І від матері так би не залежав.

 

Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч ти мене! На казенну службу я не піду — нездатний.

 

Лучицька (тривожно, зі сльозами). Та й я на дорозі...

 

Квітка. Та перестань, з тобою й побалакати дружньо не можна, тільки себе гризеш і другого дратуєш!.. Що ж тут такого? (Пауза). В мене ще є надія... Я подався до земства і от-от жду відповіді.

 

Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Яка я рада, яка я рада! Слухай, ти від мене ховався з цим... Розкажи, як, що й до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...

 

Квітка (берерушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу!

 

Лучицька. Таки йдеш?

 

Квітка. Таки йду. (Пішов).

 

Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла! Йому нудно зі мною! Я йому чужою стаю, а може й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квіти, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолі). Невже кінець всьому? Ох, яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я і того мені вбачається все хмурим. Він же чесна, хороша, правдива натура!.. Е, поки голови не стяли, будемо думати про інше... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку й сіла на сходах веранди). Няню, ви там, у покою?

 

П а л а ж к а. Тут, моя дитино!

 

Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку...

 

Палажка. Зараз.

 

П а л а ж к а приносять шкатулку.

 

ЯВА 4

 

Лучицька й Палажка.

 

Лучицька (відімкнула, розглядає речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли.. Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітхає). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялася там виступати! Все одно як на катування йшла. Як гляну на обширну ту залу, а там аж чорно від голів,— так у мене руки й ноги подубіли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потім розійшлася...І-і, Господи, який же ґвалт знявся, а в мене від захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітхає). А ось дукач і ці перли від нього, від мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притискає до серця й цілує).

 

Палажка (бурчить). Всі вони — пси, поки оженяться!

 

Лучицька (провела по волоссі рукою, мов бажаючи викинути думку). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...

 

Палажка. А там іще в тій скрині скільки срібного посуду й вінків!

 

Лучицька. Бачите, моя рідненька, ми не злидні, і в нас є своє, надбане чесно,— так ви отій причепенді й відкажіть, що я не від нужди на їх гіркий хліб перейшла.

 

Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще було б на своїх хлібах.

 

Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх!

 

Палажка. Ото ж тільки й горе! (Вийшла).

 

Лучицька (уклавши речі, вийняла засушені листки із зшитка). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя, а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі: почеркані, пописані! (Розбирає аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за неї боліла душею... І не сподівалася тоді, що сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох... (Замислюється й тихо неспогадано співає, немов з ролі).

 

Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається!

 

ЯВА 5

 

Лучицька й Олена Миколаївна.

 

Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, :невестушка, прекрасный голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!

 

Лучицька (заметушившись, закриває листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила. Садитесь! (Підкочує їй крісло).

 

Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.

 

Лучицька (змішавшись). Нет, маменька, это я так себе, от нечего делать... Тетрадки старые пересматривала...

 

Олена Миколаївна. Какие такие тетрадки?

 

Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає).

 

Олена Миколаївна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Повертає з презирством). Ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее, тянет! Уж не маши головой, не поверю: тянет, тянет!

 

Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки.

 

Олена Миколаївна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром...

 

Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете...

 

Олена Миколаївна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать...

 

Лучицька. Что вы, маменька?

 

Олена Миколаївна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, да только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим прежним развеселым житьем, и за всем...

 

Лучицька (глибоко зітхнувши, болісно здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось!

 

Олена Миколаївна. Антуан.

 

Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь...

 

Олена Миколаївна (поморщилась). Верю! А все же и муж тоскует, одичал совсем...

 

Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?

 

Олена Миколаївна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяй-ство его тоже не занимает. Все норовит, как бы из дому бежать...

 

Лучицька (ламає руки). Маменька, мне страшно!..

 

Олена Миколаївна. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу. И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее...

 

Лучицька. Боже мой! Да коли это так — умереть легче! (Плаче).

 

Олена Миколаївна. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала карьеру ему и жизнь, а сердце поневоле к тебе.

 

Лучицька (скрикнула). Так я Антосю сломала жизнь?

 

Олена Миколаївна. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь. С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними: у всякого ведь семья есть — у кого жена, у кого сестра, у кого дочь; ну, а тут такое... Еще и по земским прокатят...

 

Лучицька. Так это через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає, ридаючи).

 

Олена Миколаївна (вслід). Доняла!.. Ты еще у меня погоди, актриска поганая!.. (Нишком викрадає клаптик з ролі й ховає його в кишеню).

 

ЯВА 6

 

Олена Миколаївна, Палажка, потім Квітка.

 

Олена Миколаївна (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды.

 

Палажка. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя!

 

Олена Миколаївна (побачивши сина). Антуан! Куда это?

 

Квітка. В прорубь... А вы к нам?

 

Олена Миколаївна. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка: вот как сначала была против нее, а теперь полюбила,— славная она...

 

Квітка (цілує їй руку). Благодарю, маман! Она — ангел, это — беззаветная любовь и преданность...

 

Олена Миколаївна. Беззаветная? Вот это мне немного сомнительно... Она все у тебя печальна: она о чем-то горюет, ее, видимо, гложет тоска...

 

Квітка. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит...

 

Олена Миколаївна. Ah, que tu ее simple!( Ах, який ти простодушний! (Франц.) l Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет.

 

Квітка. Да о чем же, маман?

 

Олена Миколаївна. А может быть, и о ком?

 

Квітка. Маман!

 

Олена Миколаївна. Почем я знаю. Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут и тянет...

 

Квітка. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила...

 

Олена Миколаївна. Ха-ха-ха! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говоришь, порядочная... Квітка. Обворожительная!

 

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: