Ярослав Стельмах - Синій автомобіль

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.docx)Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.docx83 Кб1835
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.fb2)Yaroslav_stelmah_sinii_avtomobil.fb2127 Кб860

 

Стельмах Ярослав

Синій автомобіль

 

Трагікомедія

 

                                                 ДІЙОВА ОСОБА

А.

 

Книжки. На стіні — великий портрет А. Олія. Під ним на секретері маленьке погруддя Толстого. Величезний письмовий стіл, захаращений словниками, книжками, рукописами. А. збуджено товчеться в кімнаті, часто зупиняється, жестикулює, часом завмирає в задумі, знов кидаешься аби-куди.

Бува. наштовхується на стіл. На наших очах відбувається синтез думки.

 

А.:

Чорт забирай! Були ж колись золоті часи! Ні турбот тобі, ані клопоту, повзаєш собі без паспорта і возиш по підлозі си­ній автомобіль — був у мене такий, з коліщатками. (Із сміш­ком.) Авжеж, зрозуміло, поки я їх не повідламував. Усі з то­бою носяться, панькаються... А тут!.. (З ненавистю вгатив ку­лаком по рукописах.) Сиди, пиши, видумуй, пробуй... Кат його знає, що іще придумати. Ні днів тобі, ні рядків! Так, на цю тему я вже писав... і на цю писав... на цю писав не я... А-а-а! Стривай-стривай... Є! Воно! СНІД! От де справжнє лихо на­шого часу, от де трагедія! Страшна підступна хвороба, отруює весь організм. Таємно, поступово, приховано. Хворий ще ні­чого не знає. Він сповнений творчої снаги, планів, він має на­мір одружитися, закоханий до нестями, хоче дітей, багато ді­тей, завершує роботу над книгою, котра стане вершиною його творчості... ні, геть із книгами — над картиною, так! Він ство­рював її роки. Атож. Кращі роки життя пішли на ескізи, за­мальовки, на компоновку, дідько його бери! Зроблено десятки варіантів, лишилися сама дурниця — злити це все в одне ціле. Він на піднесенні, він в екстазі, замикається у своїй майстер­ні... А вона — медсестра. Скучає за ним страшенно. Закохана, мов кішка, життя без нього для неї — тортури. І от жартома бере його кров на пробу... Нічогенькі собі жарти! Ні, вона — людина серйозна, кандидат наук. Медичних. Хоче будувати сім'ю на суто наукових засадах. Щоб усе відлагоджено, про­думано до дрібниць. Щоб гени — ідеальні, генеалогія — мов скельце, ніяких епілептиків у роду... Бере його кров начебто на згортання і раптом у мікроскоп бачить... Жах! Мороз поза шкірою! Кров у жилах холоне! Виходить, у неї — теж. Ні, во­ни не були в інтимних стосунках. Так більш драматично. Вона сповідує строгі принципи, в неї аристократичне виховання, з колишніх. У діда — Пажеський корпус, Анна на шиї, розстрі­ляний у сімнадцятому, баба — Інститут шляхетних панянок, померла з голоду в дев'ятнадцятому... Скільки ж це їй років?.. Ото сказав. (Лічить.) Це прадід розстріляний, і прабаба, від­повідно... Ну правильно, тепер нарешті все збігається. Ніколи не хворіла навіть на грип, удома — стерилізатор, чай кип'я­тить сорок хвилин... І раптом у її обранця... Жахіття! Вона в сум'ятті. Перша думка — послати його к бісовій матері, точ­ніше, показати йому на двері, але потім гору беруть зовсім інші почуття. Адже вона його кохала. І кохає. Справді, не до­зволяла нічого зайвого, але ж почуття живе, хіба од нього втечеш? А духовна спорідненість? У них вражаюча, неймовірна духовна спорідненість. Обоє малюють, ходять на лижвах, обож­нюють Дебюссі, ні, Дебюссі — вже заяложено. Шніткс? М-м-м... Пізнуваю, хоч би рочків із п'ять тому...

А от, прошу — Гофмана, так, казкаря. Ніхто його музики ніколи не чув, а от вони люблять, наспівують одне одному... ну і ще там можна щось-таке, не проблема. І от — ніч без сну, доба на каві, тиж­день на транквілізаторах, і вона наважується. Вона завдасть на свої вутлі плечі ще й цей тягар. А в неї батько — інвалід, ма­ти — психопатка, в лікарні, брат алкоголік... ні, банально... Наркоман! Теж уже... Токсикоман, чи що? Гомик? Чорт, хто ж у неї брат? Гаразд, придумаю потім. Дисид?.. Ні, тепер це схвалюється. А, от — секретар райкому. Ні, обкому. Перший. Одне слово — родина важка. Але вирішено — вона буде по­руч із ним. І потім — у нього ж талант. Величезний, могутній талані! Він завершує картину, можна сказати, справу всього життя. Самісінький у майстерні, голодний, неголений, на ву­лицю не витягнеш, до неї і не потикається. Вона розуміє, вона все розуміє, вона тонка, глибока людина. Та треба спішити, відкладати нема куди, слід лікуватися. Так, медицина поки що безсила, але протримати його ще хоча б кілька років. Набирає номер його телефону і, намагаючись нічим себе не виказати, із слізьми на очах, над силу намагаючись зберігати спокій, говорить своїм м'яким неповторним контральто —дівчинкою співала в церковному хорі, ні — в Палаці піонерів, годі кон­серваторія, хоча що це я — вона ж лікар, піклується про не­щасних людей... А! Пішла! Пішла з другого курсу консерва­торії до медичного... — працює, працює на образ! Тому що зрозуміла: гам вона буде кориснішою. І от дзвонить і гово­рить... Ха-ха! А телефон же відключений! Він — у натхненні, у творчому пориві, на злеті, на фінішній прямій, нікого не хоче ні бачити, ані чути; йому все заважає, найменший шур­хіт, найгихіший скрип, у трамвай за три квартали ладен кину­ти гранату, ні, краще камінь, усе ж таки — гуманіст за нату­рою. Вікна задраєні наглухо, найщільнішс, як у Пруста. Враз­лива, нервова, до краю чутлива людина. Так, вразлива. На дзвінки у двері не підходить — обрізав дроти, стуку в двері не чує: в нього подвійні двері; перші оббиті залізом, другі — повстю. Він зараз увесь — поривання, весь — політ, невдер-жимість. В його бетонному підвалі не чутно ні звуку, ані на­віть шерхоту. Ну і як же вона до нього дістанеться? Як? Ні, підвал не годиться.

Вогко, полотна можуть відвологнути, ра­ми пожолобитися, фарби відшаруються, ні-і, він надто доро­жить своєю роботою. Мансарда! Мансарда над сьомим повер­хом, голуби... Голубів він давно потруїв — безглузде турко­тіння, духовна порожнеча, примітивізм мислення, живуть на самих інстинктах, немає польоту, я маю на увазі творчого, щось там вони до того ж розносять, якусь заразу. І гидять. Загиджують карнизи. Дивитися бридко. Ще й витріщаються один на одного. Давно не бачились! Ну їх до дідька! Вони травмують душу естета. Отож ніяких голубів немає. Але не­має й зв'язку із зовнішнім світом. Що ж їй робити? Лізе по пожежній драбині... Ні, надто просто, так кожен зможе... Де­реться по ринві, не випробувавши її на міцність, навмання, наражаючись на колосальну просто смертельну небезпеку — колись там у голубому дитинстві захоплювалася художньою гімнастикою, хоча за даних умов краще спортивною, першо­розрядниця, виступала успішно, поки не народила, звичайно... {Лякається.) То в неї що — є дитина1.' Хлопчик? І дівчинка? А чоловіка куди вона діла9 Чоловік іше... Принесли його звід­кись чорти... Спився! Покидьок, фарца, валютчик, грав у біль­ярд цілісінькими днями в Будинку композиторів... Непотріб. А навіщо тоді питається, заміж було виходити за такого'? Ні-і, тут не все так просто. Так-так-та-ак... А от, ппошу! Винахід­ник. Винахідник, котрий випередив свій час. Створив... Що ж він створив? Гаразд, проконсультуюся з ким-нєоудь. Носився із своєю ідеєю, оббивав усі пороги, стукав у всі двері, та ро­зуміння не знайшов. А винахід тягнув на Нобелівську, але ж слід пам'ятати, де ми живемо. Кругом засилля розумак з рі­денькими мізками, мікроцефалів у нарукавниках, диплодоків з портфелями. Осміяли, обсвистали, затюкали, затуркали, звіль­нили з роботи, а чотирнадцять країн Західної Європи працю­ють тепер на його патенті. Плюс Японія. Південна Корея — так та просто квітне. Залишився, не виїхав, хотів домогтися правди, та нерви не витримали. Колосальна нервова й мораль­на перенапруга. Запив. А хто б не запив? Біла гарячка: кидався на неї з кулаками, вважаючи її за заступника ВААПу, напере­додні відповідальної конференції, де вона мала виступати з доповіддю, поставив їй синець... На конференції не виступи­ла, поїздка до Штатів накрилася, а з нею були пов'язані певні плани... Ну то й як із таким жити? Просив, обливався гарячи­ми слізьми, благав повернутися, але не з її характером. Тепер він уже, звичайно, ані краплі собі не дозволяє, щоранку ро­бить зарядку і п'є по літру морквяного соку натщесерце але пізно — вже нічого не склеїш. Окрему однокімнатну вона за нього виплатила, продала фамільну брошку, прабабину. {Пау­за.) Так, ну з оцим усе зрозуміло. Типова картина, впізнається. Деталі, звісно, слід іще продумати, стереотипи — під три чор­ти, характер прокреслимо, ситуації допрацюємо... Ні, їй-богу, може бути. {Нетерпляче потираючи руки, йде до столу, сідає за друкарську машинку.) Так, стривай, а про що ж це я? І до чого тут цей кретин, винахідник якийсь?.. Теж мені!.. Півден­на Корея... Тайвань... Тут не знаєш, що у тебе в домі робиться, у власній твоїй голові. Винахідник! Це ж треба!.. Чорт, скіль­ки разів казав собі: купи диктофон, купи диктофон, не скупи­ся, маразматику, коли треба. Працюй з диктофоном, дебіл. І непогані, до речі, бувають, у комісійному. У комісійному!

А чому, до слова кажучи, необхідно все діставати через комі­сійні, через якихось осоружних тіток, знайомих чи — незнай­омих, в якихось підсобках, на товкучках? Та що ж це таке? Доки воно все може тривати? В магазинах порожньо, як ви­метено, крім вермішелі та морської капусти ні дідька не зна­йдеш — теж, до речі, проблема. А він приїхав з Канади, там у них зовсім по-іншому. Фірмач, але дружньо настроєний. Хоче зробити посильний внесок, укласти угоди, створити акціонер­не підприємство, вивчає попит, настрої людей, ретельно за­глиблюється у суть справи. У черзі за майонезом вони зна­йомляться. Наближається Новий рік, без майонезу — ніяк. Холоднеча, мороз — двадцять п'ять градусів, у них там не так, а він без рукавичок, поцупили у готелі, перемерз. І вона подає йому свої... Ні, краще — він їй. Отже, поцупили в неї? Ну і добре. Зав'язується мила розмова, він дивиться на неї з ніжністю, а черга стоїть на місці: весь час підходять якісь лю­ди, горлані, пхаються наперед, з посвідченнями, то ветерани, то учасники, то пенсіонерки загальносоюзного значення. Він здивований — у них такого немає. Вона терпляче пояснює йому наші правила. Майонез закінчується! Лунають заклики: «По пів-банки в одні руки!» — але все одно їм не вистачає.

Розлючені, але щасливі вони виходять на вулицю — треба ще роздобути ялинку. Блукають по вечірньому передсвятковому, залитому вбогими вогнями місту від одного ялинкового ба­зару до іншого. Те, що вони бачать. — краще не бачити ніко­ли. Хочеться їсти, а нема чого. Він запрошує її до валютного ресторану. З годинку повагавшись, вона погоджується. Уже в роздягалці згадує, що в неї дірочка на колготках, на останній парі. «Я не піду,— говорить вона,— мені незручно». Він у від­чаї— кусає лікті, заламує руки. Бачачи його передінфарктний стан, вона все ж погоджується, тим паче, що це єдиний рес­торан у місті, де музика грає тихо. Якось вона була вже в по­дібному закладі — два роки тому, після чого оглухла на одне вухо. Невиліковно. Досі сіпається повіка. Але він цим не бен­тежиться, він цікавиться її сімейним станом. «Я заміжня,— длубаючись у тарілці з ікрою, говорить вона,— але шлюб мій нещасливий. Ми абсолютно різні люди». Він у захваті. «У нас із дружиною теж мало спільного,— радісно сповіщає він.— Вона не цікавиться справами на моїх заводах, їздить у старо­му «ролле-ройсі», випуску вісімдесят восьмого року. їй плю­вати на моє реноме». Вона розуміє, що в Канаді теж стріча­ються глибоко нещасні люди. Це їх зближує. І от, між макрел­лю в томатному соусі і омарами у власному соку, — у рестора­ні рибний день, — з'ясовується, що обоє здавна цікавляться екологією, обоє небайдужі до долі нашої прекрасної голубої планети; і він і вона не користуються аерозолями, що сприяє затягуванню діри у стратосфері над Арктикою. Четверга го­дина ранку, ресторан закривається, час іти... На прощання він підходить до «Стенвею» і грає «Пори року» Чапковського — підібрав на слух, дивлячись у себе в Канаді проіраму «Час». Ледь стримуючись, відчуваючи, як клубок підкочується їй до горла, вона дивиться на його пальці, що довбуть знайому з ди­тинства мелодію, — пізніше виявиться: вона далека родичка видатного композитора, — і розуміє, що згодна на все. Тим паче, що метро не ходить, таксисти возять тільки до Ленінгра­да, а приватники луплять, мов за кругосвітню подорож.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Пошук на сайті: