Аналіз поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я...»

 

Відбувати особливий режим ув’язнення В. Стус був відправ­лений до табору в селищі Кучино Пермської області.

Табірними наглядачами було знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табір­ної адміністрації з політв’язнями кілька разів В. Стус оголошував голодівки. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 р. Стуса відправили в карцер за те, що, читаючи книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від пере­охолодження.

Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...» певною мірою можна вважати програмним для поета, у ньому сконцентровано його життєве кредо.

Зі стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.

Вірш сприймається як своєрідний монолог, як останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокоєм, гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору.

Біблійний образ хреста підтверджує справедливість справи, за яку боровся герой,— через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, що на ньому його розіп’яли.

Моральну силу вистояти, не схилитись героєві дає переко­наність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:

...жив, любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу.

• Поясніть значення слова «скверна». (Що-небудь мерзенне,порочне, те, що викликає огиду)

Усе це «скверне» не зачепило поета, хоч і боровся він з ним (тут ліричного героя можна ототожнити із самим поетом) усе життя, за що й потрапив у неволю.

В. Стус, перебуваючи в неволі, вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Крізь холодні сніги и через роки неволі поет звертається до нього: «Народе мій, до тебе я ще верну...».

Вірш має поетичне кільце — починається словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж (двічі) автор повторює: до народу повернеться тільки тоді, коли «в смерті обернеться до життя — і тоді «в смерті з рідним краєм» порідниться. І справді, В. Стус повернувся в Україну лише після смерті. А Україною він жив і марив, бо любов до України — смисл поетового життя.

Саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри стати жорсто­ким, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття, відчути поетичну гармонію буття, наповненого високим смислом. Він задумується над необ­хідністю узагальнення життєвого свого шляху й наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється в мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої поряд­ності, особливо про те, щоб його вірші як документи художниць­кого життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю.

Михайло Горинь, який відбував тоді ув’язнення в тій же тюрмі, свідчить: «Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя...».

Умер не оплаканий матір’ю, про яку пам’ятав завжди. «Прошу не залишати напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну... Має потребу мама, в основному, в моральній підтримці, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона одинокою у своєму горі — підтримайте її дух!».