Запахло сонцем, воском і зелом.

В мосянжне колихання передліта

летить бджола, любов’ю обігріта,

мов янгол із надламаним крилом.

На обрії, одразу ж за селом,

де оболоню тишею сповито,

горять кульбаби, тішачи півсвіту

глухим, журбою живленим огнем.

І, надлетівши, зморена бджола

відчує стебел плавне колихання,

як дихання, і як кохання,

і як плавбу до вічності. Мала,

вона пойметься ярим злотом сонця

і схочеться їй віщих таємниць

запричаститися, припавши ниць

до утлого кульбабиного лонця.