Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4063
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4435
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4045
                А Ганна думала: прокляті науки! З такого янголяти вироблять чорта, що ні відхрестишся, ні відмолишся. Пропаща людина! Бодай той непрощений був, хто видумав таку нелюдяну науку!

               

                Виїжджала Мася на саму другу пречисту: вибрала мати свято, щоб часу не згаяти. Дівчата вільні були, то й прийшли випровадить попівну — товаришку. Попрощавшись з батьком задовго перед виїздом, бо він пішов до двору, попросилась вона в матері і пішла вперед з дівчатами. Багато вони говорили, ще більше раяли, як прикидатись панею, а справді панею не бути; як викручуватись від учительки, як, бува, провинишся, — всього було сказано: чим багаті, тим і раді. А ще й половини не виговорили, як показалась курява, що їхала паніматка. Попрощалась Мася з дівчатами, поцілувалась з кожною, доки ще не видно було до матері, — бо вона хоча й не забороняла сходитись з дівчатами, а брататись не позволяла, — і ждала при дорозі. В полі вже тільки стерні жовтіли, та рябіли гуси, а де-де й худобина ходила пустопаш.

               

                — Оце ми випровадили товаришку, як на цвинтар, — говорили дівчата, вертаючись в село. — Вже вона не вернеться для нас, пропала; запаніє, злукавіє, то все одно, що і вмерла. Прокляті науки! — І почали співать сумних пісень: як мати виряджала доньку в чужу сторононьку, а сонечко грало у неділю рано. Проспівавши цієї, почали й другої:

               

                Бувайте здорові, батьківські пороги,

                Куди походили мої босі ноги.

               

               

                               V

               

                Кому лучалось бути в Умані на Софіївці літ тому з двадцять назад, той мусів завважити на гулянні за паном статного козака, чорнобривого, високого; з обличчя він був дуже гарний, а в очах світилось щось котячого, мовби так і кинеться, як кіт на мишку.

               

                Ми себе забули, а шляхтичі не забули, що ми були; то мовби на знак, що поконали козацьку волю, що по їх сталося, — двірських служак звуть козаками й зодягають їх начеб по-козацьки, тільки все на сміх: шлик козацький з червоним верхом й китицею, а шаровари аж білі, і сірого сукна куртка — не куртка, а немовби фрак, та й не фрак; а казна-що: спереду поли зовсім обрізані, а ззаду хвостик, і блискучими гудзами обтикано. Ще й жилетка червона, як жар, і також з блискучими гудзами. Літом, замість отого фрака, козаків водять в такій одежині, що й ім'я нема; до станка пришито замість полів брижі з-на п'ядь довжини. Замість шлика, літом можна бачити на козаках якусь шапочку-макотьорку, що тільки чуб накриває; попід шию вона ремінцем прив'язується, щоб з голови не впала. Де-де на такій шапочці можна бачити й гальони. Запорожжя панам кісткою в горлі сіло; то щоб лучче його осміять, вони вчепили своїм дворякам оселедець; жмут волосся коло лівого вуха. Його там звуть: «кок».

               

                Такий-то був козак і так зодягався, що ходив за паном по Софіївці. Був він син звичайного кріпака, чи, як там звали — панського підданого, Стецька Печериці, а сам звався Явтух. Спочатку, як і всі хазяйські сини, пас він батьківські ягнята; а там, як набирали хлопців у двір, то і йому випала лиха година. В дворі Явтух спершу був за козачка — нібито кухтою, — а там, як підріс, то й козаком зробили — себто їздив за форися і коло панів таки услуговував.

               

                А в пана була «содержанка», її величали панна Фрузина. Була вона звичайна Пріська, чи Фрасина — по-книжному Євфросинія, — кріпачка, силою взята в двір; за літ скільки запаніла, і стала зватись з волі пана, та й не без своєї, Фрузиною і панною.

               

                Поки Явтух ріс та краси набирався, Фрузина ледачіла, старілась; як йому минуло двадцять, як на його всі заглядалися, — їй стукнула тридцята паска, а з обличчя більш двадцяти літ їй не показувало. Тоді стала вона докучать панові: віддайте мене, бо собі сорома наробите: де ж мені діться з малим сиротою?

               

                Не трудно було вдоволити її, мавши панську власть: — рече і биша! І дав пан приказ «некрут» ловити. Наробили галасу в селі, а парубків з двадцять забили в дибки. Стали небораки в лаву, кожен із сторожем в паровій дибці та ще й у путі. Нікому й у голову не приходило, чого то панна Фрузина в вікні сидить — сумна та невесела; матінки плачуть, сестри побиваються; то думали, що і їй до серця дійшло. Явтух жартував, посмішкувався з новобранців, що вони носи поспускали і так поприбирані; а того й у голові не клав, що взавтра ясне сонце, з-за горн викочуючись, застане і його на зборні, в дибці, і ланцюгом до сторожа прикованого.

               

                — Що? найшла-сь до сподоби? — питав пан Фрузини, як новобранців на зборню відвели.

               

                — Ніт, — каже вона.

               

                — То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пошлю.

               

                Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думаючи, пан послав Явтуха ж за війтам і двома десятниками.

               

                — Прийшли! — Явтух доложив.

               

                — Poczekaja,—відказав пан і казав давать вечеряти. Веселий Явтух до столу услуговував, а ще веселіша позирала на його Фрузина.

               

                — Fajkе! — гукнув пан по вечері.

               

                — Slucham! — одвітував Явтух, і люлька як вродилась.

               

                — Поклич сіпак! — додав пан, пихкаючи.

               

                — Slucham. — озвавсь Явтух і зник. Ввійшли сіпаки, трохи не в ноги поклонились.

               

                — Ото, — почав пан, — panie dobrodzieju, вважаєте, я завважив, що в нас один некрут негодящий; треба його, panie dobrodzieju, перемінити...

               

                — Пан те знають, — відвітував війт. — Як перемінити, то й перемінити.

               

                — Я, panie dobrodzieju, — заговорив пан,—перебрав все село і годящого такого не знайшов. Беріть Явтуха.

               

                — Двірського, вельможний пане? — війт каже.

               

                — Якого тобі двірського? — підхопив один десятник.

               

                — Та двірського ж! — пан каже, і гукнув: — Явтух!

               

                — Shicham! — Сіпаки зирнули один на другого, а Явтух з'явивсь.

               

                — Ступай за ними, — сказав пан.

               

                — Slucham, — одвітував Явтух, і всі вийшли.

               

                — А що? — почав війт за ворітьми, — за діло браться!

               

                Десятники й схопили Явтуха за руки.

               

                — Що це? зa що це? — почав Явтух.

               

                — Довідаєшся згодом!

               

                — Мабуть на зборню? — сумно запитав Явтух.

               

                — Та вже ж не в панську пекарню.

               

Пошук на сайті: