Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3568
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб3928
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3518

                Покивав о. Яким головою, прочитавши цю штуку, і став платить в консисторії то столоначальнику, то писарю, то регістраторові — і мало кому не давав, щоб скорій діло робили. Платив-платив та ще й обіцяв у «попівську діру» повести кого-не-кого.

               

                Посеред города стоять в Кам'янці доми — один до другого поприлипали; улиця між ними йде навхрест. В цім місці танднта (товкучка): тютюн продається і горілочка з закускою. Як дивитись збоку, то панотці так і чмигають сюди з дикастерськими, як зайці в горох. Отож і прозвали цей куток «попівською дірою». Звідсіль жодна блоха консисторська в своїм умі не виходила. Сюди-то обіцяв о. Яким кого-не-кого повести на «консоляцію», себто попросту на могорич. То сяк, то так і дійшов кіпця; взяв указ на руки і закурив з Кам'янця вже парафіяльним попом в Солодьки.

               

               

                               IX

               

                Щасливої ж йому дороги, а ми подивимось, де то Антосьо обертається; вже ж п'ять літ, як ми бачили його. П'ять літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лучається за тих п'ять літ, та ще в молодім віку! П'ять літ — як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш, дівчина з десятилітньої дитини стає відданицею; хлопець парубком стає, і вуса голить; а хто віддався, женився назад тому п'ять літ, того діти обсядуть, або й злидні... Чого не лучається за п'ять літ! і скали перекидаються, і гори перевертаються — то де ж людині не переміниться.

               

                Теклі вже одинадцять стухнуло; вже соромилась, як назвать її дитиною — панянкою себе звала, тільки малою. Люборацька за п'ять літ з гожої молодиці, повновидої, рум'яної — такою шкорбою стала, то якби не шкура, то й кістки розсипались би; і вже сивиною коси полискувались, тільки не видно було, бо у хустку зав'язувалась. А Крути стоять, як стояли, і стоятимуть, як стоять, — все на однім місці. Все там же класи і такою ж старою гонтою вбиті, аж чорні, і той же розбитий дзвінок на стовпі висить, і тою ж дорогою до смотрителя ходять, і так же калачі та вино носять, і так же бояться йдучи — все так же, як колись було. — Та й тут не без переміни: спогляньте на дітвору. Хто щебетав, як дівчина — став баса говорити; кому ноту прив'язували — тепер другим прив'язує; хто для всіх був попихачем — тепер став другими попихати; а давні, хто попихався другими, й слід загубили, тільки слава ходила, що були та й загули.

               

                І Антосьо вже був у четвертім класі, вже він орудував і малими, а не раз і хазяйкою: і вже не жив у Волоської, а знайшов собі станцію на тій магалі — за містом та за яром на крутій горі. Там жила шляхтичка паня Пйотрова. У тієї Пйотрової поставили Антося на станцію, як ото батько йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу і жив тутеньки. Батьки в поповичів народ все скупенький, що душать копійчину; та правду сказать, таки нізвідкіль їм сипати грішми — то школи й на папір частенько не має шага, і в хазяйки зазичається, а про ласощі і думать не гадай. А ласощів кому змалку не забагається? І так звані старші між дітворою хочай би й не повинні вже малиться, бо вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відрізнялись від дітей; і шаліли, як діти, тільки гірше; і ласощів забагали, і все. Та пошаліть мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де взяти? — треба промишляти. То вже й вишукують собі таких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викрутивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як нагледять такого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу «познього класа» не було — після обід ніби до школи не ходили, то був час на все.

               

                З Антося ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, ані тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники — все продиуси та голибороди. Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман — ніби собака, як Бровко; другого прозивали Ґава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третьего — Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну і його зловили і били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.

               

                — А що, Козо, — кажуть, — ти, ми чули, добре бігаєш?

               

                — Добре! — крикнув Антосьо.

               

                — А ну, хлопці, навипередки!

               

                В духовних школах старші — а ще в давнину — мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк. А це сам старший визиває побігати, то й сипнули на двір, та навипередки. Перед Пйотровою плац куди здоровий! всього розгону туди й назад буде мало не з верству; було, де сили попробувати. Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заєць не зоставляв так простого бровка, як він своє «камбраття» зоставив.

               

                — А добре бігає, — каже Карман Іванович.

               

                — Та добре ж, — каже Ґава.

               

                — Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече, — каже Папуша.

               

                — Ну, Ґаво, — каже Карман Іванович, — ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйся!

               

                 Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.

               

                — А ну, — каже Ґава, — зо мною чи справишся?

               

                — А ну! — каже Антосьо.

               

                — Пожди ж, — каже Ґава, — станьмо нарівні, та по команді.

               

                Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «раз-два-три!» З цим словом і рушили. Та Ґава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.

               

                — Добре, — кажуть чвертокласники, — добре бігаєш! і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій станції, щоб той не грався.

               

                Пройшло скільки часу від цієї проби, як в суботу знов прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стручків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.

               

                — Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, — кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою. Вийшли на степок — цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір'ю; а на полудень верстов за сім поперечню гору видно, на горі ліс і шинк; все видно, як на столі — де птах снує понад пашні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зеленіша; та вже сіра, та половіє — збіжжя видно; а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Кукурудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, а хто очі добрі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, — то цвіт.

               

                Антосьо не знав, чого й на що старші взяли його з собою, і йшов — як от лоша за возом. «Може, — думав, — до криничок». В ту сторону в полі славні кричнички, і школа по суботах було ходить туди; бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна трава — не жнеться, не коситься. Славно було покачатись в цій траві!       На степку старші посідали. Ґава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.

               

                Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і босака.

               

                — Він? — показав Карман Іванович.

               

                — Він, здається! — озвавсь Ґава.

               

                — Він, він, — каже Папуша.

               

                І Антосьо глянув: хто б це такий? — думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.

               

                — А що, Ковинський, — почав Ґава, — от тобі компанія! — Окинув оком він Антося, а цей його, й мовчать.

               

                — В дорогу, чи що? — каже Папуша.

Пошук на сайті: