Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3978
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4236
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3919
               

                — Хоч і в дорогу, — озвавсь Ковинський.

               

                — Люборацький, ступай за ним! — каже Ґава.

               

                — Куди? — питає Антосьо.

               

                — Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли підем, то до твоєї станції.

               

                Рушили хлопці в долину на сонце.

               

                — Глядіть же, не спізняйтесь, — сказав Папуша.

               

                — Добре, — відказав Ковинський. — І пішли.

               

                — Куди це нас послали? — спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.

               

                — В горох! — відказав Антосьо.

               

                — В чий? — пита Антосьо.

               

                — Та там одного молдавана, — відказав Ковинський.

               

                Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.

               

                — Тут, — каже Ковинський, — скинь чоботи й заховаєш, бо вони тобі заважають.

               

                Роззувсь Антосьо, і вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили і пішли далі; вийшли на дорогу і пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: «до бога молотити», то знов «ціп урвав», «ціп урвав»; там шуляк здобичі шукає, а хлопці й гадки не мають. Ковинський розказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А ззаду молдаван лап Антося за комір!

               

                — Ай! — скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чия то рука так цупко схопила його за брижі.

               

                Ковинський ішов по другий бік дороги, і зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова сказати і навіть не вгледів.

               

                — А! ви знов у горох, — почав молдаван, — як уторік! Я ж тобі дам горох! поведу до смотрителя.

               

                — Дядечку! я ще вперше, — почав Антосьо, — і то я був би не пішов, якби знав, що це ваш горох. Оттой, що втік, казав, що горох його хазяїна.

               

                — Не вибрешешся, — почав молдаван, — знаю я ваших!

               

                І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на дворі восени, а далі душа й на мірі стала.

               

                Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. — І почав:

               

                — А до кого, дядечку, поведете мене?

               

                — Кажу ж, що до самого смотрителя, — озвавсь молдаван.

               

                — Ведіть мене до інспектора, — почав Антосьо, — смотрителя нема дома.

               

                Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен б'є й це не йде за зле в людини, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.

               

                — До інспектора? — озвавсь молдаван. — Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!

               

                Вже місто видно було, як на долоні, і класи за містом; Антосьові все холодніло та й холодніло в душі! А тут переярки почались, що вода повимулювала.

               

                Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдаван спіймав Антося і повів; то всі знали куди й тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Якби де в яру, та ближче, то поміч дали б, а то далеко і на такому видному місці, що й не думай.

               

                Іде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в ліву пашні, аж вище голови тому молдаванові; і вже дільниці так з-на гони від них.

               

                — Як введе в дільницю, — подумав Антосьо, — то пропав я! Хоч і видерусь абощо, то нігде сховатись. Треба викрутитись тут! — думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.

               

                — Ей, дядьку! — почав, — дайте позбираю. — І став.

               

                — Хіба в тебе мало за пазухою? — каже молдаван.

               

                — Хоч не мало, та й цього шкода: будуть же бити, то за кожен стручок відболить.

               

                — Ну, збирай, — каже молдаван.

               

                А все держить його за брижі, аж йому в'язи затерпли.

               

                Нагнувсь Антосьо; так збирає, так збирає, і молдаван нагнувся. Визбирав і рушили далі.

               

                — То, дядечку, ви мене не пустите? — почав Антосьо.

               

                — А нащо б тебе пускав, — озвавсь молдаван, — стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!

               

                — Так ні?

               

                — Та еже ж ні!

               

                — То нате ж вам! — Антосьо каже. І з цим словом сипнув йому в очі пилом, що набрав у жменю, горох збираючи.

               

                — Овва! — крикнув молдаван, схопившись обіруч за очі й присів.

               

                Антосьові того й треба було, щоб брижі тільки визволить, то й чкурнув у пашні, аж засвистіло, тільки поли мають.

               

Пошук на сайті: