Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4082
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4473
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4128
                Поки протер молдаван очі, то школяр вже другі гони минав.

               

                — Бач цуценя! тільки сліди знати! — почав молдаван, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були. — Бач! яке хитре! Вдруге ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! — І поплівсь собі дорогою та вже не до смотрителя, а додому.

               

                — А чого то молдаван присів, як випустив тебе? — запитали старші Антося, як він вже прибіг. — Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?

               

                — Еге пустив! Еге сам! — озвавсь Антосьо, — добре пустив! — І оповістив все, як діялось.

               

                — Молодець! молодець! — почали хвалити. — Давай же горох! — Сипле Антосьо горох, а вони питаються:

               

                — Та чого ти по коліна в грязі? Тепер же сухо!

               

                — То я через річку скакав, коло винниці собаки нагнали.

               

                Висипав горох Антосьо, як слід, до стручка; старші ще й самі пошукали йому поза пазухою та й розібрали кожен по хусточкам, то по кишенях.

               

                — Дайте ж мені, — каже Антосьо.

               

                — Ось на! — Ґава каже, і дав дулю. Та й пішли.

               

                — Бач, які ви, — заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинським.

               

                — А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумнійший був, — каже Ковинський.

               

                Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, й Ковинський показав велику купу гороху в траві.

               

                — А це звідкіль? — Антосьо питає.

               

                — Е! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та виб'ють, — бо таки зараз були б і вибили, — то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж! — каже. — Почали й їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:

               

                — Та й молодець же з тебе! Я б цього не видумав! Антосьо усміхнувсь і питає:

               

                — А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?

               

                — Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.

               

                — Так треба б було і мені зробити.

               

                — І можна було. Бо якби так без жодної пригоди, то били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що «неизвестно куда одлучався», то, й інспектор ще вибив би поверх всього.

               

                — То сказати, куди одлучався.

               

                — Кому сказати?

               

                — А інспекторові.

               

                — Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, і дома не сиди.

               

                — Чого ж це так? — спитав Антосьо.

               

                — Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.

               

                — То знов жалуватись, — сказав Антосьо.

               

                — То ще гірше буде, — каже Ковинський.

               

                — То як же?

               

                — А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулатор по сюртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне і як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості розсіче.

               

                Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:

               

                — Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосини приплете. Був такий, що й дріт уплітав: та його сключили «по великовозрастію».

               

                — Як ви все це знаєте? — спитав Антосьо.

               

                — Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: недарма в третім класі! — Того-то йому Антосьо каже «ви», а він Антосьові «ти»; там по старшині все йде.

               

                — Біда! — каже Антосьо.

               

                — Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.

               

                — А що воно хитрий? — питає Антосьо.

               

                — То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже «ти» кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсті.

               

                — Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.

               

                — Куди вже так, — сказав Ковинський. — Це «до дому», — а то як «з дому» почнуть, то тільки держись!

               

                Антосьо й почав: «до дому», — і гладить себе вниз по виду; «з дому», — і гладить насупротив.

               

                Сонечко вже надвечір зближалось, і задзвонили на вечерню.

               

                — Біжімо! — каже Антосьо, схопившись на ноги.

               

                — Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже ж приніс гороху, то нічого не бійся.

Пошук на сайті: