Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3400
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб3719
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3332
                — Ух! — каже, — как я зашмалился! а пыли сколько!

               

                — Як на свинячім стегні, — озвалась Мася.

               

                — Ну — да! То єсть — как у тебя на шее — ты хотела сказать! — озвавсь Антосьо.

               

                — Зовсім ніт, — каже Мася, — в мене шия чиста, — не віриш, то подивись: я щодня мию, хіба вже прем часу не маю.

               

                — Где видано, где чувано, чтобы свиндя, — на це слово наліг голосом, — та шею себе умывала? — каже Антосьо.

               

                — То ж — свиня, а то — Мася, — озвалась Орися.

               

                — А я между вами не различаю, — Антосьо каже, — и то свинья, и то свинья.

               

                — То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею нарікаєш? — озвалась Орися.

               

                — Бо ты свинья! Просто свинья, еще и бурая, тупорылая. Вот тебе — ей-богу!

               

                — Навчився! — каже Текля.

               

                — И ты, поросёнок, смеешь? Так и дам! — і замахнувся кулаком.

               

                — А зась! не знаєш? — озвалась Орися. — Ще не ти тут старший.

               

                — Чего ты? чего ты? Я и тебе «по макоедах!» — гукнув Антосьо.

               

                — Tak і byc powinno, — защебетала Мася — Ladnie! Oto ladnie!

               

                — И ты, Брут, против меня! — сумно заговорив Антосьо, а далі й крикнув, — молчать ты, ляшка проклята!

               

                — A, hyclu ty jedcn chodzisz! jak ty smiesz? Та ja tobie nie Orysia!

               

                Антосьо і в кулаки вже наплював, щоб так і трахнуть, та ввійшла мати.

               

                — Що? вже заходились воюваться? — заговорила вона.

               

                — А чего ж они, дряни, смеют возвышать свой нелепый голос против меня?

               

                — Так як же з тебе не сміятись? — каже мати. — Ти подивись сам на себе! — і засміялась.

               

                — Тu quoque, Brute! (І ти, Брут) — Заговорив Антосьо й додав, — а разве я сам на себя стараюсь? Если я смешной, то вы с себя смейтесь, что так меня убираете.

               

                I став ходить по хаті та руками розмахувати. А мати думає: що це він каже? квакай, брусе, чи що?

               

                — Як не буде мені сюртука, — почав далі Антосьо, — то хату рознесу. — І стукнув кулаком в стіл.

               

                — Не рознось так скоро, — заговорив о. Яким, — ввійшовши знадвору, — бо це хата моя; а я тобі що винен?

               

                Сироти вже жили на подвір'ї, там була стара хата. Та о. Яким був як і одинокий, то вони все в його сиділи. — Наче йому смолою губи заліпив, так Антосьо змовчав. Та не перемінив своєї постанови, шоб сюртук справили, та ще не абиякий, а суконний.

               

                — Де я тобі возьму тих грошей? — сказувалась мати.

               

                — А меня где взяли? Там и денег возьмите. Плюне мати та й піде. А Антосьо знов:

               

                — А когда мне сюртук справите?..

               

                — Оце біда мене спала, — каже собі стара... — Ото понаучувались! цур йому з такими школами! Недаремне мої покійні татуньо — хай їм царство небесне — було кажуть, шо в одній хаті житиме кіт, миша і собака. Оце ж так воно й є!

               

                Вже недалеко було до первої пречистої, а сюртука Антосьові все не було. Далі паніматка зібралась і поїхала до міста, й набрала свому синові на сюртук і на все, що треба.

               

                Як розприскається мій Антосьо! Е! як та вода на лотоках бурлить, що ні спинку, ні гаманцю не має...

               

                — Как можно? как можно? — гука. — Им, — ніби дівчатам-сестрам, — то вон что понасправляли, а мне и сюртука хорошего не хотите! Так я себе сам...

               

                — Ну й сам собі справляй, — каже мати, — аби-сь тільки мав за що.

               

                — Найдём! — озвавсь Антосьо.

               

                Приїхали кравці; Антосьо як не той — тихий, смирний, що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум вступив йому в голову.

               

                Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до Крутих.

               

                — Що тобі такого, сину? — каже мати, — ти ж ніколи так не рвався з дому; а було аж після пречистої, — після другої вже.

               

                — Е! — озвавсь Антосьо, — тоді то старших боявсь, тощо; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! лучче вже й не являтись. В четвертім класі, — каже, — не те, що в других, — хоч півроку пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? — От так він говорить, а сам собі дума: — Добре перед жінкою й тумана перти, бо не поправить.

               

                — Бідні діти! — подумала мати. Добре мої татуньо розказували, що то будуть не ученики, а мученики! — І почала в дорогу рехтуваться.

               

                Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгір'ях всяке зело пожовкло; а з-за гори підіймались хмари — на дощ збиралося, кожен знає.

               

                В цю саме пору в Крутих на тім плацу, що коло Пйотрової, стояло скільки четвертокласників — все в новім убранню, і паличками землю копирсали, й Антосьо межи ними. Сюртук на ньому новий, роксаковий — поли аж по кістки; шаровари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки й чоботи на рипах ваксовані.

               

                Наче сумували четвертокласники, бо мовчали, а на виду не сум видно було; всім очі світились, як каганці.

Пошук на сайті: