Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3568
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб3928
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3518
               

                — Жаль, — каже один, — що ми не вкупі живемо!

               

                — Жаль, — каже другий, — а добре було б!

               

                — Та що жаль, то жаль, — озвавсь Антосьо. — Ходім же з жалю та вип'єм!

               

                — Ходім, — заговорили ті. — Й пішли вниз, униз, та й до Пйотрової.

               

                Вже й «кози», як звали второкласників тощо, поназ'їжджались, та ще класи не починались, не було й журнала в станції, то дітвора й хати не держалась — розбрелись, хто куди попав.

               

                — А де були? — запитає старший, як ще й запитає.

               

                — До міста ходили, — відкажуть і покажуть папір чи «цизорик», що колись купили, аби старшому очі запхати.

               

                То й тепер нікого з малих не було дома — ні духу.

               

                — Так і треба, — кажуть четвертокласники. Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку.

               

                — Чи не можна б, щоб Мотря пішла до Кромбера?

               

                — Чого вам аж до Кромбера? — хазяйка каже.

               

                — Вишняку! — з пишною міною відказав Антосьо.

               

                — Та не можна від якого другого крамаря, а конче від Кромбера?

               

                — А хіба ж ми що? може грошей не маєм? — заговорив Антосьо й вийняв з кишені капшук повний, грішми набитий.

               

                — Ось! — каже, — дивіться! — І дав аж п'ять карбованців.

               

                Кромбер — то був самий багатий купець в Крутих: винами торгував, а наливок і не було в його ніколи. Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось їй луччого, як наливка.

               

                Від Пйотрової треба було через яр іти, через два містки, а там ще степком поза домами, а там уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кромбер аж за містом жив, в поперечній перії, то Мотря таки ген-ген забарилась.

               

                Четвертокласники тимчасом трощили кавуни.

               

                — Може курку, або гуску? — питає Антосьо.

               

                — Якби так через місяць, то недовго б їй заважати у тебе в скринці; а тепер ще домашні птиці небесні в пузі прелітають.

               

                — То й не треба! Може меду? — каже.

               

                — Нам і так солодко, — відказали.

               

                Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куріня; а що зернят усюди, то вже й бог забув.

               

                — Нема вишняку, — заговорила Мотря, ступивши через поріг. — Та що ж ви наробили? — додала вона. — Де вам і ці пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?

               

                — Та клади де-небудь, — озвавсь Антосьо, — хоч і на кроваті тимчасом.

               

                — А я, — каже Мотря, — взяла рому та вина; може віднести? я з такою умовою і брала, що як принесу, то щоб назад прийняв.

               

                — Говори! ми його приймем, що й сліду не знайти. Поклала Мотря пляшки на кроваті й взялась прибирати на столі. Антосьо склянку витирав, а тих два четвертокласники поглядали один на другого, то на ті пляшки. Через годину в Пйотрової вже співали.

               

                — Позич мені, брате, скільки карбованців, — почав далі один з гостей просить Антося.

               

                — А скільки тобі? — Антосьо каже.

               

                — Та так з п'ять, абощо.

               

                — Нема п'яти, — Антосьо каже, — десять, коли хоч, дам.

               

                — Давай уже й десять, що робити з тобою? — каже той.

               

                Поліз Антосьо до капшука, а той другий четвертокласник дивиться, і йому аж очі забігали.

               

                — Та не давай йому, — каже, — а дай, брате, мені лучче!

               

                — Ні, ні! мені дай, а йому не давай, — озвавсь той.

               

                — Не вір! не вір! — каже другий, — мені дай, а йому ні!

               

                Антосьо все корпавсь у капшуці; далі вийняв цілу паку бумажок — все по десять та й по десять — і дав одну тому, що просив. Взяв той і почав чванитись:

               

                — Бач, — каже другому, — таки моє цвіте, а твоє гниє.

               

                — То позич же й мені, — почав другий, — коли йому позичив, хай не дражниться.

               

                — На й тобі десять, — з пихою, як який мільйонщик, заговорив Антосьо.

               

                — Овва! — каже цей, — бач, і в мене є! Вип'єм же тепер за здоров'я Антонія Гервасійовича, що позичив нам грошей. — З цим словом налив склянку:

               

                 — Твоє здоров'я, Антоній!

               

                Антосьо зав'язував капшук і не чув, а, може, до тої пори вже й вуха йому позакладало.

               

                — Чуєш, Люборацький! — почав той.

               

Пошук на сайті: