Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3400
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб3719
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3332
                — Га! — каже Антосьо.

               

                — Дай тобі, боже, здоров'я!

               

                — Дай тобі, боже! — озвавсь Антосьо. І цей хильнув та й налив і каже до того другого:

               

                — А ти чому не п'єш?

               

                Той мовчав. А на його беднюги надійшли, — спустив носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить, лиш сопе.

               

                — Чуєш, бра! — заговорив Антосьо, — чому, бра, не п'єш?

               

                — Не хочу!

               

                — Ти вже сердишся?

               

                — Сердюся.

               

                — Та за що ж?

               

                — Як то за що? — каже той нахмурений, — чи ж я таки рівня тому, що ти й йому, й мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?

               

                — Ще більший! ще більший! — підхопив той і додав: — Люборацький! чуєш, Люборацький! — каже, — коли хоч, кажи в вогонь лізти — полізу! їй-богу, полізу! за тебе, братіку, і в огонь, і в воду — їй-богу! О, бач! — почав далі й поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі й почав поклони бити. Вдарив їх скільки й каже: — Заклинаюсь оцим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось не добачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? — гука до того нахмуреного, — чуєш? їй-богу, правда! — й поцілував образ.

               

                — Дурний ти, — заговорив той, — хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт. — І собі збирається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:

               

                — Вірю! їй-богу вірю! От на тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.

               

                Взяв цей і каже:

               

                — А я таки поцілую святого Миколая, що з мене луччий для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! — й поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. — Бач, — каже до того, що вже клявся, — все-таки моє цвіте, а твоє гниє — ось уже друга! — Із цим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замість неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусів присісти. Та не зважив на це, а заговорив до Антося:

               

                — Так! — каже, — то ти... Не брат же ти мені! На тобі й цих десять, що вже-сь дав. — І дає йому позичені гроші.

               

                — Не беру я, — каже Антосьо, — я ж тобі позичив.

               

                — Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! — каже далі, піднявши руку над головою, — о! бач! —Із цим словом поклав бумажку на стіл, і разом зо всієї сили вдарив кулаком.

               

                — Та я не беру, й не бачу, — каже Антосьо, — хоч і за вікно викинь. Я ж тобі позичив? Ти ж мене просив?

               

                — Та я тебе просив, щоб нарівні стали з тим сучим сином, що он до образа пнеться, та не може зняті!.

               

                Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Миколай все на гвіздочку висить.

               

                Почувши ту мову, Антосьо приступив до його й тиче в руку ще десять карбованців, і юрка, що «сховай, аби той не бачив». Повеселішав неборак, побачивши, що таки «не гниє його», що таки нарівні стали, й почав запихати в кишеню обидві бумажки. Антосьо тимчасом налив стакан вина, випив і почав припрошати: — «пийте, браття!» — хоч тут був всього один брат, а другий все стогнав коло образа.

               

                — А ти ж віриш мені, що я не брехун? — каже той, що присягався, — як віриш, то вип'ю.

               

                — Братіку! — почав Антосьо, — братіку!... ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, мому приятелеві? я? тобі? та я не знаю що!...

               

                Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло образа, мабуть, розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ і сунув його під кровать.

               

                — Полеж,— каже, — ти там, а я тут трохи відпочину.

               

                — П'яниця, сучий сині — заговорив цей, що клявся, 'як той заснув. — йому пити! йому... йому, — каже, — ет! що й казати! От коли ми, братіку, козаки, то так! Ми й ще вип'єм! А правда?

               

                — Правда, — каже Антосьо, — правда, братіку! — І налив.

               

                — Поцілуймось же!.. каже той, — поцілуймось!

               

                Поцілувались і випили.

               

                — А ти, сучий сину, п'янице! — почав все один до того, що лежав долі, — ти вже не п'єш? га? не п'єш?— і почав штовхати ногою. — Чуєш? будеш пити?

               

                — Мбу-ду, — озвавсь той і завів: — в бездні гріховній валя-а-яся.

               

                — Ти, сучий сину, не в бездні, а під столом! — каже цей.

               

                А той все: — неізслідимую милосердія...

               

                — Мовчи! — гукнув цей.

               

                — Твоего... — співав той.

               

                — Залиймо його, Антосю, хай мовчить!

               

                — Заливай! — каже Антосьо.

               

                — Я ромом, — каже цей.

               

                — Хіба я що? — каже Антосьо.

               

                — Не будеш сердитись?

               

                — На тебе? я? сердитись? братіку! Лий, скільки хоч. Іще пошлю Мотрю, а ти лий!...

Пошук на сайті: