Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб2476
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб2619
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб2413
                — Учитесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?

               

                — Ucza, ta wszystko po polsku, — відказала Галя.

               

                — И географию по-польски учат?

               

                — Nie, my jeografii nie uczymy.

               

                — А что же вы учите?

               

                — Zakon bozy, pisac, haftowac, tanczyc.

               

                — Вот я и танцевать не умею.

               

                — Czemu z sie pan nіе uczy?

               

                — Ноги не служат, — відказав Антосьо.

               

                Галя засміялась, і він засміявся та й протяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:

               

                — Prosze — каже

               

                — Dziekujе, — відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.

               

                Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув на двір, то такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. — Та яка ж вона гарна, — каже далі сам до себе, — їй-богу гарна. А добра яка! От, господи! — Так, балакаючи сам з собою, і не зчувсь, як опинився аж в садку; а там груші — рясоти, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра поміж всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу — щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта, а з другого рум'яна, як жива.

               

                — Оцю, — каже, — понесу! О, понесу! — додав з жаром, — їй-богу понесу, і віддам. — І ну скакать на одній нозі, та все: бррр! бррр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Подивившись збоку, можна б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів — і не думав дуріти. То з радощів так. Брикає та скаче; ще й хвицанув скільки раз. А там, затираючи руки і якось особно, як тільки семінаристи вміють, осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.

               

                Прийшов хлопець до хати — нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося, — ще й так любенько- далі другий раз, там і третій.

               

                — Отже вона мене полюбила, — подумав Антосьо.— О! і ще глянула, — дума собі, — от і ще... їй же богу, полюбила. — І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брикать, та скакати, та хвицати. А з неї очей не зводить, і серце йому так і розпливається; а в руках груша аж помнякшала, так її наминає.

               

                — Як би мені віддать її своїй Галочці? — почав далі роздумувать. Та прилюдне не можна, — думає собі.

               

                А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. От — дума — й шепнув би їй на ухо, танцюючи: «вийдіть, я щось скажу», — а так що? другий треться коло неї, а я слинку ковтаю. Та й рванув зразу і подибав з клуні. Якби хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки що він або ключі загубив, абощо; та не до його було — і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бур'янами, наче від людей утіка. Та куди ж це? — В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрів Антосьо. Була й друга, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.

               

                Кожному відомо, що катряги низькі будуються, а долівка така м'яка, аж пухка. Отже це не заважало Антосьові. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так таки довгенько, осміхнувся і каже: «ну от так!» З цим словом лівою рукою взявся вбоки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти-ни-нн-ни, ти-ни-ни-ни. Упрів, засапавсь, та й ліг.

               

                — Добре, — каже, — їй-богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! гай-гай! — та і піднявсь, обтріпався, і став та й думає: чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще. — І почав танцювать

               

                Потанцювавши довгенько, — вже наломавсь, — подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті, як не той. — І Антосьо так: сів, лише сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.

               

                — О! господи! — заговорив Антосьо в душі, — чому в мене тієї сміливості нема? — І пішов знов у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч приходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: вона б, зозулька моя, — каже, — із'їла б, осміхнулась би до мене; а так... Господи-господи! — І почав їсти її сам, та ще й з таким смаком із'їв, який Галі й не снився.

               

                Довго не спав Антосьо — все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.

               

                — Якби то наяву так! — заговорив він, хутко-хутесенько руками потираючи. — Якби то наяву так! А може це й мені, як Йосифові, откровеніє? — Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись оттак, може, таки з півгодини, вмився, прибрався і пішов шукать Галі.

               

                — А ви снились мені цієї ночі, — сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що богу молилась.

               

                Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й дума: — чому тепер нема груші? от би і віддав. — І каже:

               

                — Вы любите есть груши?

               

                — Люблю, — відказала вона.

               

                — Пойдём в сад, я вам натрясу.

               

                — Dzienkuje bardzo, — відказала Галя.

               

                — Пойдём! — попросив Антосьо, кивнувши головою. — А там такие хорошие груши! От пойдём! ей-богу пойдём! сами посмотрите.

               

                Подумала Галя, подумала і пішла в садок. Зроду-звіку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було це блаженство: як в пізні неділешні обіди, почали гості роз'їжджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як реп'ях; а як виїжджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливості набравсь, що підсадив. Подякувала дівчина, як слід, а він тільки дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворена, і якесь сердешне тепло щире, і жаль, і все — навіть несміливість; губи усміхались і мовби кривились, язик щось би сказав, та слова завмирали, чи лучче — нічого було говорити.

               

                Наче спустіло обійстя, як виїхали кукілівські — не для всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж тремтить балакать — в грудях широко, та наче горло вузьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще повнісінька хата.

               

                Днів через два по весіллю Люборацька виряджала зятя під рукоположения в Кам'янець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, і Антосьо в семінарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома самі свої.

Пошук на сайті: