Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб1385
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб860
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб1375
                У наших русинів в тій стороні ось яка жалоба: по жінці та по дитині чоловік без шапки ходить скільки день; дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки зв'язують волосся ззаду, щоб в очі не падало; хлопці й дівчата, там скільки треба, не співають, і не танцюють. Мася ж прийняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, обшила її білою стьожкою з-на цаль ширини. Це була перва додільна одежина в Масі. І хто примічав, приказували, що вона не матиме талану з свого дівування. Сестрам Мася також жалобу посправляла; навіть Антосьові понашивала стьожечки по сюртуці.

               

                — Що б оце вигадувати, — почала мати, — то воліла дати б ті гроші на молитви.

               

                — Ет! що ви знаєте! — гримнула Мася, — ось ідіть там до печі!

               

                — Що це ти, доню? то так до матері?

               

                — А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то я так до матері.

               

                — Опам'ятайся! Що тобі таке? — казала мати. — Чи ти сповна розуму?

               

                — Коли б ще й у вас такий був, — відказала доня, — то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світові ладу, то не мішайтесь.

               

                — Бог з тобою, доню! нічого я тобі не скажу більше.

               

                — І добре зробите!

               

                З тим і розійшлися. Мася зробила по-своєму. З того часу і пішла своїм богом коло всього. Все з панами та з панами водилася; все їздила по костьолах та по кляшторах; до своєї ж церкви і носа не показувала — хіба на різдво та на Великдень, і то з польською книжкою в руках, і не молитись, а показатись. Вбиралась, як павич; останню краплю крові, як то кажуть, тягла з матері та все садила на крами. Що було б на чотирьох, то на одну йшло. І ходила, погойдуючись, та підківками поцокуючи. А ніколи і за холодну воду не бралась. З матері останні поти ллються, а доня каже:

               

                — На те ви — попадя.

               

                — Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?

               

                — Волію бути шинкаркою, а попадею нізащо.

               

                — Ей, доню! будеш плакати на свій дурний розум!

               

                — Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й світа, що в вікні! Я вже виросла з цих.

               

                — Дай тобі, боже, щоб ти добра дійшла.

               

                — О! яка ж богомільна! — подумала Мася. А мати пішла, згадуючи свого татуня, як то покійні розказували, шо як зближиться анцихрист, то встане мати на дочку, а дочка на матір свою.

               

                — Оце ж, — каже, — і моя доня так. Верховодила Мася над матір'ю, та й сестрам доставалось: вони були їй за наймичок, всюди ними попихалась; а сама, як пані, тільки погукує: «а це подай, а те принеси, а те зроби, а туди піди». — Чому ж сама не піде? — не смій й рот роззявити: так зразу й зацабанить, або ще й поб'є, добре, аби лиш подужала.

               

                Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи: «мамуню, — скаржиться, — а Мася б'ється!» — То мати й прийде: — «чого ти, дочко, б'єшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе».