Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб3400
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб3719
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб3332
                — Ні, не буду. — каже він. — Я вийду на двір. Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, й на радощах: «Є!» — гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а камбрата торка: — на, ніби, її до тристенного!

               

                — Що є? що є? — підхопив суб.

               

                Відкашлянувсь той:

               

                — Еге-е! то я, — каже — так-еге-ем!.. Кажу, що є... кого мені треба...

               

                — А кого ж тобі треба?

               

                — Люборацького... Кажуть, він мені письмо привіз.

               

                — То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодні?

               

                — Завтра я подаюсь в больницю.

               

                — Чим ти болєн?

               

                Почухавсь той та й каже:

               

                — Короста.

               

                — Мерзость! — озвавсь суб.

               

                Тимчасом пляшка пішла з рук в руки і опинилась аж під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:

               

                — Та ти брешеш! Скажи, що ти приніс?

               

                — Нічого, — каже, — я не приносив.

               

                — А покажи руки!

               

                — Я покажу, — каже той, — але як нема нічого, тільки короста, — то що?

               

                — Гадость! — сказав суб і вийшов.

               

                Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що потурбувався до них і спас від халепи, та раділи, що все так гладенько спливло.

               

                Хто перекривлявся з суба, як він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з города; другі сміялись; а там згадали й горілку й того, що втік:

               

                — А той де? — питають

               

                — Та тут десь зник, — каже той, що приніс — отут під самим порогом. — То був моторніший за цього і, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув поза хату.

               

                — Де ж би він дівся? — додумуються. А він і йде і стогне, ніби йому тяжко горілку нести.

               

                — О! за вовка помовка,—заговорили хатні. А той: — Голубочко моя, — примовляє до горілки, ставлючи її на стіл, — зозулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся ж за те! кете лишень чарку!

               

                Справді він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався, як несамовитий, і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору й посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.

               

                Почали помаленьку вертатись ті, що повтікали і наново почалось, що й поперед було.

               

                Через скілька день хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються «в учебне время».

               

                Під час цієї покути Антосьо отримав листа від матері з поклоном від Галі. То вже був забув її, а це разом воскресло прошле, й дівчина, як намальована, стала перед очима і не вступається; чи чита Антосьо, чи пише — вона тут та й тут.

               

               

                               III

               

                Незабаром після цього, ще Антосьо і не вчився в Кам'янці, а вже сидів у кутку і мимрив з «Православного Исповедания». Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от входить той самий канцелюра, що визволив оце з біди й просить музиків десь там вечір грати. І досі в Кам'янці той звичай є, що дрібніші пани, як хочеться вечір видати, вдаються до семінаристів — музикантів. І ці йдуть, хоч і в незнайомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, а семінаристи погуляють досхочу. От і пішли вони, і Антосьо хоч і не перший раз, проте дичарем таким, шо ну.

               

                Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а там взялись за іграшки. Пішов sasiad, fanty, pastor, — далі взялись за ptaszka. Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо не забаривсь у kolo. Кому ж співали людяних: chodzi ptaszek... тому: wrobel, панянкам своїх; а Любораченку заспівали: Chodzi niedzwiedz...

               

                Не зразу опам'ятався хлопець, а таки дошолопавсь у розумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити що, то вже зробить, щоб там і бо-зна що. Ото й почав примічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде додому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то й у хаті; а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на його дивиться, і видригує мазура, витряса польки і всяких других. Таким побитом привчивсь Антосьо до всяких танців, що став хлопцем хоч куди; і поки перейшов у філософію, то вже мав від других дичарів і тютюн, і ковбасу, і різні ласощі за науку — що вчив танцювати. І всюди показував: і дома, і в класі, і в бурсі — де тільки доводилось. Інспектор знав, що він такий митець, та не мав, як причепитись, то, було, тільки перекривляється і то навмання, іноді навіть і не в тім класі, де Любораченко, бо й у вічі його не знав. А тимчасом реторика минала, і Антосьо все в мову входив і між товариством, і в городі. Чи до бесіди, чи до танців, чи до чого — Антосьо, якби не ретор, то всюди був би ватажком; а там не всі йому піддавались — не того, що він не вміє, абощо, а того, що — де ж таки? ретор! фе!. То виробився так Антосьо, поки вся реторика минула; а ще прошлими вакаціями був зовсім не такий: несміливий, бандуроватий, тільки зазнайко такий, що куди-куди!

               

                A бідна мати ускаржалась йому на Тимоху, що все собачить: і то моє, і це не ваше. А як озвешся, то так і гукне: «молчать, бо з хати викидаю!» Жила вона, як і за о. Якима, в старій хаті й думала, сердешна, що, як вона мати, то всюди має право, і носила ключі при собі. Тимосі це не подобалось; от і пристав він до жінки: «відбери, та й відбери ключі від матері!» Віддала стара ключі, та не сіла, руки склавши, а все-таки мішалась то в одно, то в друге — сказано: молоді хазяї, думає, чому й на пуття не навести?! А Тимосі й це не подобалось — «яке тобі діло»? — каже. От мати й ускаржалась перед Антосьом, що сякий та такий наш зятенько.

               

                — Добре каже, — озвавсь Антосьо, — бо яке ж вам діло до його хазяйства?.. Чорт його бери!

               

                — Як то — чорт його бери?

               

                — Та так просто, а хіба що?

               

                — От і це! а шкода!

               

Пошук на сайті: