Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4077
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4458
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4123
                — Он як!.. А чому ж в другім місці собі станції не знайти?

               

                — Опісля злитиметься смотритель, — заговорив попович, — й буде за що, чи ні, так і б'є.

               

                — Хай йому цур! — озвалась паніматка.

               

                — І я кажу, — каже панотець. — Лучче нехай вже дитина так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, аніж мають нізащо здоров'я відняти.

               

                — Добре мої покійні татуньо говорили, — подумала Люборацька, — що то будуть не ученики, а мученики; не вчителі, а мучителі. — Далі заговорила: согрішили ми перед богом, прогнівали його милосердного! Недарма стоїть написано: нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів, і вкорочу вам, як будете злі... Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять, — додала сумно.

               

                — А що не одного талану позбавлять, то й бог забув, — додав панотець.

               

                Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської, покинули дітей своїх і поїхали, розпивши могорич. Що то вже плачу, як мати виїжджала, а виїжджаючи наказувала: «учись, синку, а то будеш битий». — Антосьо не бував дальш Тернівки — і то з матір'ю, а тепер остався за дев'ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, не об'їдеш. І мати сплакала і поїхала, поцілувавши сина в голову.

               

               

                               III

               

                Від жнив аж до різдва бідував Антосьо у Крутих: і страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір'ї, ввели в хату, а там батько збирався «з молитвою йти» і вже стояв зовсім готовий.

               

                — Здоров! здоров! — каже старий, як Антосьо підійшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові й каже:

               

                — Змерз, га?

               

                Антосьо нічого нe відказав і навіть не подививсь на батька.

               

                — Та подивись-бо на мене! — каже тато і взяв його рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась, а очі в землю дивились або по боках.

               

                — То й не подивишся на батька? — каже панотець. — Не візьму ж я тебе з дзвінком, як з кропилом піду! Візьму паламарчука!

               

                Антосьо й глянув, та зараз же спустив очі додолу. О. Гервасій відступився: — нема часу, — каже, — треба з молитвою йти; — і до жінки: та який мізерний став!

               

                — Абож там не вимучать? — озвалась паніматка. — Не доїсть, не доспить. Не даремне мої татуньо покійні було кажуть, що то будуть не ученики, а мученики...

               

                Нічого не відказав панотець: взяв патрахиль з хрестом і требником, взяв патерицю і пішов з хати; в сінях гукнув на міхоношу й потяг за ворота. Тоді тільки паніматка завважила, що тут й дочки стоять, та й гукнула:

               

                — Ви чого стоїте, як свічки? І ти, корова, стала? — себто до Масі. — Гайда мені пшеницю вибирати!

               

                В тій стороні кутю варять пшеничну, а не ячмінну, як в гетьманщині, ще й не сяке-таке зерно беруть, а вивибирають щонайкраще. Вже за кілька день сидять над решетом, в кого баба є, а в кого дітвора. І паніматка погнала своїх до «длубання». Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й насковзався. Там все гори.

               

                Всі такі панотці, як о.Гервасій, росли, мовляв, у громаді, і хоч вийде на попа, а серце йому все-таки лежить до гурту. І вже хоч старий, а не цурається давніх компаністів: то іграшки спогада, то се, то те. І все давнє відживало й до громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад себе, спогадать свою провесінь, спогадать ту пору, як не знав луччого вбрання за білу сорочку та червоний поясок, що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як не бажав від світа нічого, лиш коли б побігати з хлопцями? Не бачачи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям не боронять жить, як самі жили. І о.Гервасій так. Хоч світ тимчасом багато відмінився, на громаду стали позирать не тим вже оком, а він було ще й сам каже Антосьові: «та ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!» А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди його аж ген-ген.

               

                — Та ти хоч попоїв би, — скаже мати. А Антосьо лизне що, та й побіг.

               

                — Вже наївся, — каже.

               

                — Хай біжить! — озветься тато, — навганяється, смачніш пополуднує.

               

                Отак Антосьо жиючи, спізнавсь зо всіма хлопцями в селі й на всі штуки мав компанію, та ще що скаже — чи й коней, чи в баштана, чи в м'яча, як літом, — то хлопці й слухають; а як зимою, то без його сковзанка не втиралась, і всюди його перед. — Ге! Блаженство! Не один і носа розклеїть собі, та проте щасливий! Тільки вже на колесо Антосьо не сідав, бо вдалось йому втямки: раз сів та злетів і розбив собі чоло над бровою, ще й навхрест. З цього пішло, що в Крутих його прозвали спочатку хрестоносцем, після христовозом, а там віслюком, що ніби Христа возить.

               

                З того часу, як удруге розбив чоло, Антосьо, мовляв, не сідав уже на колесо. Було вийде подивитись і аж тремтить, аж йому волосся їжиться; та лучше з другого посміятись, аніж самому сміховищем бути. І стоїть собі, дивиться; а колесо аж бурчить і льоду не доторкається. А кругом хлопці й дівчата стоять, піджидають, поки злетить той, що крутять його, щоб собі сісти й собі злетіти та й стать крутити, щоб і третій полетів. Жартують, сміються. І Антосьо за гуртом сміється. А там один за другим на нартах бігають. Вгледів Антосьо — не миле йому й колесо; вже побіг джокгана шукать, й через годину — ого! — аж іскри скачуть — так полетів за гуртом і собі на нартах. Ще й джокган в його мережений. Так день до вечора пролітав; так і ордані діждались. Пішов о. Гервасій з кропилом; кожен хазяїн чи хазяйка тому паляницю, тому те, а Антосьові шажок — дзвінок залатати. От дзвінок і перестає калатати, а вже дзвонить, бо залатаний.

               

                Всього три дні ходив Антосьо по селі й виходив аж три злота. Що то за радість була! Вже не то що, а знав він кожен шажок; де на йому пляма, де карб; а все лічить, все на купки склада, то в кишеню забира та побрязкує — сестрам жалю завдає, що в них нема, а в його є. От і приступила Текля та й скиглить: «дай мені, дай! дай, Антосю, дай!» І Орисі аж очиці блищать, — так би й собі попросила; та вже соромилась за себе, то просила за Теклю: «та дай їй, — каже, — в тебе ж багато!»...

               

                — Еге, дай! — озветься Антосьо, а сам з чим останусь? Вам дай, а я за що собі бублика куплю? А в Крутих не те, що дома: там і на шматок хліба жаден.

               

                Згадував Антосьо Крути, а мати шматтячко передивлялась, сюртучки, швець чоботи приніс; Мася лагодила, що того потребувало, а там, заплакавши всі гуртом, випровадили Антося з дому й остались ждати до нового розпуску — до великодня.

               

                Та і з'їли паску без Антося, бо не було способу через Буг переправитись: розлився, шумить, порони позносив; а де зостався який, то на беріг витягли. Так довелось ждать аж до вакацій.

               

                Як аж розпустили вже й на вакації, прибігли школярі до станції, мовляв, до Волоської, а її не було дома, й старшого не було. Як от після всіх і старший прийшов. — А де хазяйка? — питає, — чому обідати не дає?

               

                — Десь нема, — відказали.

               

                — Ну, всесожженіє! — гукнув тоді.

               

Пошук на сайті: