Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб1385
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб860
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб1375
               

                — Ходім! — каже Антосьо. І пішли.

               

                Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.

               

                — О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.

               

                — Еге ж! озвавсь Антосьо. — Слава богу, —додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи — тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте.

               

                — Ходім, — каже Ковинський, — заповіді шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!

               

                — Оцею якби урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.

               

                — А цею? — Антосьо каже.

               

                — Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.

               

                Вже і черешні постигли, а Антосьо все «без сапогов», і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в «косточки», аж поки з класа не повиходять.

               

                Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.

               

                — Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель. — В мене чобіт нема, — каже Антосьо.

               

                — Казав, щоб босого привести.

               

                — Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.

               

                — Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як б'ють?

               

                — То й не піду.

               

                — Іди, дурний, — почали ті. — Що ти з собою думаєш?

               

                — А не будуть же бить?

               

                — Ні, — кажуть ті, — а як і виб'ють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як не втечеш оце, то як смотритель приведе, так «на собранії» виб'ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.

               

                — Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!

               

                — Іди, йди, — кажуть ці, — бо будеш каятись. Не послухав Антосьо Ковинського, — пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.

               

                — Ну, ходім! — кажуть ті, що привели його.  Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.