Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб2476
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб2619
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб2413

               

                               VIII

               

                Другий рік минав після цього, як по косовиці на пів-дорозі від Кам'янця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий панотець, а вітер розчісував його лискучу сріблом  білу бороду. Встряг старий в солому по самі пахви; вона спинається, дубала стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить, — тонка ж бо була: хоч ячмінь молоти! — а панотець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а старий носом у коліно, аж бриль на очі насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав: — Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє чого доброго. — Й помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збіжжя шелестіло, дальше синів ліс по горах та перегірках, а попереду на другій горі щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що недобачить.

               

                Було вже близько полудня, як догнали проїжджачі того прохожого. Йшов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою і невеличкий вузлик. На собі мав шаровари в клітки й жилетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Оце був Робусинський. Насилу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там — чи ті проводи обізвались, чи що — обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам'янця, взявши білет на женитву, щоб попом стати.  Поздоровкавшись, почав старий з брички:

               

                — Чи не семінарист? — питає.

               

                — Ні вже, — відказав той.

               

                — Але був?

               

                — Був!

               

                — Чи далеко ж бог провадить?

               

                — До Браславля.

               

                — Чи в саме Браславля, чи поблизу?

               

                — Поблизу, — відказав той.

               

                Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.

               

                — Що ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?

               

                — Сирота.

               

                — А ще довго лямку терти?

               

                — Вже дотер.

               

                — Себто вже кончивший?

               

                Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:

               

                — Ось білет на женитву. Вже на попа.

               

                — Торкай! — гукнув старий на дяка. — Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.

               

                Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась, — і таки добре, бо з гори було.

               

                — Ге, — почав далі старий, — то твоїй матері вже можна заспівати: «богослова родшую!» Ге!.. А думаєш женитись? — додав.

               

                — Не як же й попом станеш.

               

                — А я дівчат таких знаю! таких... А якої ти хочеш: хазяйки багатої, гарної, розумної, чи щоб все разом?

               

                — Найлучче, якби все разом, а пройма, коли б гарна й багата.

               

                — Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця...

               

                Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та зажарившись, ще поганший став. А старий поглянув на його й шавкав:

               

                — Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко й спогадати!

               

                — На те я, — каже Робусинський, — хлопець, щоб на красу не зважали.

               

                — Твоя правда, — озвавсь старий. — А наші попи так: хоч квач — товкмач!... Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?

               

                — Іпатій Робусинський, — каже той.

               

                — Ну, пане Робусинський, — почав панотець, — так поїдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш, — додав, — клапатий, клапатий! Коли б ще сліпий та жовнуватий, то й малювати не треба б... Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!

               

                В таких і інаких розмовах проїхали вони й день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дядька, а взяв до себе. І вже вибрались за Буг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а оце в'їздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина й всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.

               

                По дорозі від Теплика до Кам'янок єсть поперечний яр і повздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла, — там гуляли гайдамаки й була гайдамацька криниця. Тепер там лани й проміж пашні пні чорніють та де-де дубки літорослі, або старі голінасті. Витяли пани ліс, вода висохла й від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; й усе дуби — кривундяча, обчімхані, що гілля на вершку, мов шапка на дрючку. Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись, що в Бутові не буде кілка на заколесник?... А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, панотець каже:

               

                — Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.

               

                Звернув дяк з дороги й стали під липою. Поки дяк коні то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і розпростерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечке, виставив грудницю, щоб провіяло.

               

                — А знаєш, синашу, що я тобі скажу? — почав панотець розмову.

               

                — А що? — питає Робусинський.

               

                — Я їсти хочу.

               

                — І я не від того.

Пошук на сайті: