Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 66)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб2476
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб2619
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб2413
               

                — Чого б я плакав? — почав хлопець, — наче поможеться, чи що! Ет, — бог знає що!..

               

                — І я скажу: бог знає що говориш! — озвалась мати. А Текля втікла.

               

                — Розкажіть-но мені лучче, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля, або якого празнику, щоб поїхати?

               

                Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, й почала розказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.

               

                — Не туди, матінко! — подумав Антосьо, — є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати...

               

                На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й потяг у Кукілівку. Як же здивувався, заставши тут Робусинського!

               

                — А ти ж, сміття, чого тут? — зараз же шепнув йому на вухо.

               

                — А ти думаєш і тут, як в семінарії, верховодити?.. Годі! Там твоє грало, а тут — поміряємся!

               

                — Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все подвір'я зміряєш, тільки не утряси звідсіль!

               

                — Попробуємся!

               

                — Та що тут пробуватись! Без сорома казка —он де двері, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не навідуйся, або все розкажу.

               

                — Розказуй! — озвавсь Робусинський, а сам шапку в кулак і потис за поріг.

               

                Так випало, що на цю комедію не було свідків, а тут виходить Галя. Не довго б балакали про своє, як увійшов її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на гурт, що й сам Соломон ладу б не дійшов...

               

               

                               IX

               

                Не йшов час — летів час, а ще Антосьо коло коханої: тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. Поговоривши з Галею не раз та й не два про все, а з старими поглузувавши над прошлим життям та над семінарським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі й виїхав до Кам'янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля. Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий інспектор, ставши ректором, черкнув Антося аж «вне разряда». «Пропащі світи!» — подумав хлопець, плюнув, аж семінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього: зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як рушниця; треба було тільки Антосьові появитись, щоб і вистрілило в його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під кулю.

               

                — Ты Люборацкий? Знаю, — відказав архирей, прочитавши його прошения. — Проси дьячковского места.

               

                — Ваше преосвященство!..

               

                — Дьячковского места проси!

               

                — Одно слово, ваше преосвященство...

               

                — Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз.

               

                — Одно слово, ваше преосвященство...

               

                — Какое?

               

                — У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота...

               

                — Все это так, а ты проси дьячковского места.

               

                Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв.

               

                Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі «на испытании», або в консисторії також «на испытании», або женитись, де архирей покаже.

               

                Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що й як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так... Що з цього вийде?.. Думав-думав, та й написав все, що сталося і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під «рукоположеніє». Де женився? де? що?.. — У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки...

               

                — Доле ж моя неприкаянна! — залаяв Антосьо й пішов до архирея, впав у ноги й просить: визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати.

               

                — Какой же ты непорочный! — процідив той крізь зуби. — Вставай, — каже, — да подавай прошение.

               

                На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра — погана, та стара, та з'їдлива. От архирей і каже:

               

                — Женись на ній, то візьмеш приход, а ні — поки я тут, не надінеш ряси.

               

                — Чорт його побери! — подумав Антосьо, — не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити.

               

                Через місяць співали Антосьові: «Ісаіє лікуй»; через другий і сліду його не було вже в Кам'янці: на парафію поїхав з своєю жінкою-красою...

               

                * * *

               

                Пройшло десять літ після  Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу, дорогою на Будії йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї пів-парубка — хлопець з мішечком на плечах.

               

                — Коли б нам до корчми як бог допоміг, — говорила стара.

               

                — Та вже, бабуню, недалечко, — якось доплетемся.

               

                — Ой, щось дуже мені ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі відпочити, а тут дуже сонце шкварить. Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві, щоб ту бумагу написав...

               

                А ззаду чути хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.

               

                — Ученик, — каже, — якийсь до Крутих. — Оглянувсь другий раз і пізнав: — це, — каже, — Ковинський. Я з ним на станції стояв. З татом їде.

               

Пошук на сайті: