Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб1385
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб860
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб1375
                — Чого ти мовчиш? — допитується Текля.

               

                А він все мовчить, лиш очима поведе.

               

                — А в нас баштан є! — заговорила мала в мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче з-нехочу.

               

                — Не, wilсzysko! — заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, як би це вторік? А тепер і не поглянув: буду, — каже собі, — паламарем, а це попівна; треба привикать.

               

                Ще до його заговорювали, і вже аж силою посадовили, а він мовчить, та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась, та жибоніла-жибоніла і відступилась — та й почала плакать:

               

                — Загордів, — каже, — як Мася, що вже й говорить не хоче!

               

                А Антосьові й не в думці: вийшов собі на двір і сів на призьбі, та й грюкає ногами й думає: — оттут я торік татка бачив; оттам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав. — Все згадав сиротина і от-от заплакати! Вже і сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, і брови моргали; та побачив хворост на купі й наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту й почав пруття витягати. Веселий навибирав повну жменю, зв'язав їх у різку і став бити по призьбі, та все приговорює: «а будешь учиться? а будешь? ото тебе; учись!» І другим голосом, наче плаче: «буду, господин учитель! ей-богу, буду!» І знов першим голосом: «я знаю, что будешь! секи его! лучче-лучче-лучче-лучче-лучче-лучче!» І тим другим: «ой-ой-ой! ой-ой-ой! господин учитель, помилуйте! ой-ой-ой!» Як наб'ється вдоволь, то й крикне: «довольно!.. следующий!» I почав, начебто той проситься: «господин учитель! я уже буду учиться». Та таки не помилував: почав сікти та приговорювати; там «следующего» позвав, і бив та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примовляє: «ото тебе, знай! ото учись! А то вы уж разобрали себе!». І на цей лад балакаючи, знов зв'яже різку, і знов те ж починається.

               

                Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися; тепоруха була, то й сердилась що призьби пооббивав, а її треба мазать. Згодом і штовхать-таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було. Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді і вийде з подвір'я. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариється в солому і пухне.

               

                — Чому ти не підеш, не побавишся, як торік?— каже мати.

               

                — Не хочу я, — озветься Антосьо, — з мужиками заходити; — і піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. Здичавів хлопець, — думали вдома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня; зітхне й каже: недаремно покійні було розказують, що то будуть не учителі, а мучителі! Оце так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!

               

                Так і зріс він ні до чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки «попромували» його в четвертий клас. Та до цього ще далеко було. Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручий і на всі вигадки митець. Дав бог дарования, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще торік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на цей рік нових штук наплатав, що й не нарозказуваться. Чого вже молдавани не придумували, а спіймать його жодним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві — ще й не самого, а з компанією.

               

                — А ви сякі-такі! — закричав молдаван і вчепивсь до одного.

               

                — Ось-де я, дядечку! — заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутиться.

               

                Всі вже знали Антося й напосідались на його, та молдаван, пустивши того, кинувсь сюди: