Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб1385
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб860
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб1375
                — Не рознось так скоро, — заговорив о. Яким, — ввійшовши знадвору, — бо це хата моя; а я тобі що винен?

               

                Сироти вже жили на подвір'ї, там була стара хата. Та о. Яким був як і одинокий, то вони все в його сиділи. — Наче йому смолою губи заліпив, так Антосьо змовчав. Та не перемінив своєї постанови, шоб сюртук справили, та ще не абиякий, а суконний.

               

                — Де я тобі возьму тих грошей? — сказувалась мати.

               

                — А меня где взяли? Там и денег возьмите. Плюне мати та й піде. А Антосьо знов:

               

                — А когда мне сюртук справите?..

               

                — Оце біда мене спала, — каже собі стара... — Ото понаучувались! цур йому з такими школами! Недаремне мої покійні татуньо — хай їм царство небесне — було кажуть, шо в одній хаті житиме кіт, миша і собака. Оце ж так воно й є!

               

                Вже недалеко було до первої пречистої, а сюртука Антосьові все не було. Далі паніматка зібралась і поїхала до міста, й набрала свому синові на сюртук і на все, що треба.

               

                Як розприскається мій Антосьо! Е! як та вода на лотоках бурлить, що ні спинку, ні гаманцю не має...

               

                — Как можно? как можно? — гука. — Им, — ніби дівчатам-сестрам, — то вон что понасправляли, а мне и сюртука хорошего не хотите! Так я себе сам...

               

                — Ну й сам собі справляй, — каже мати, — аби-сь тільки мав за що.

               

                — Найдём! — озвавсь Антосьо.

               

                Приїхали кравці; Антосьо як не той — тихий, смирний, що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум вступив йому в голову.

               

                Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до Крутих.

               

                — Що тобі такого, сину? — каже мати, — ти ж ніколи так не рвався з дому; а було аж після пречистої, — після другої вже.

               

                — Е! — озвавсь Антосьо, — тоді то старших боявсь, тощо; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! лучче вже й не являтись. В четвертім класі, — каже, — не те, що в других, — хоч півроку пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? — От так він говорить, а сам собі дума: — Добре перед жінкою й тумана перти, бо не поправить.

               

                — Бідні діти! — подумала мати. Добре мої татуньо розказували, що то будуть не ученики, а мученики! — І почала в дорогу рехтуваться.

               

                Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгір'ях всяке зело пожовкло; а з-за гори підіймались хмари — на дощ збиралося, кожен знає.

               

                В цю саме пору в Крутих на тім плацу, що коло Пйотрової, стояло скільки четвертокласників — все в новім убранню, і паличками землю копирсали, й Антосьо межи ними. Сюртук на ньому новий, роксаковий — поли аж по кістки; шаровари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки й чоботи на рипах ваксовані.

               

                Наче сумували четвертокласники, бо мовчали, а на виду не сум видно було; всім очі світились, як каганці.