Анатолій Свидницький - Люборацькі (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.docx)Anatoly_svidnicky_luboracki.docx305 Кб4082
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2)Anatoly_svidnicky_luboracki.fb2702 Кб4473
Скачать этот файл (Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf)Anatoly_svidnicky_luboracki.pdf5158 Кб4128
                — Хіба там мало біди зазнає, — озвалась мати, — не доїсть, не доп'є, не доспить — то й марніє. Якби дома, то побігав би, а там нидіє, як на прив'язі.

               

                Сестри мовчки поглядали.

               

                — А як-то ти вчився? — поспитав тато. — Чи перевели?

               

                Заблищали очі в Антося, що можна похвалитись.

               

                — Ще й похвальний лист дали, — каже.

               

                — А ну, покажи, — каже тато.

               

                Антосьо пішов, розв'язав, що треба було, і показав той лист. Кинулись всі дивитись, що він такий розмальований.

               

                — Добре, сину, добре, — каже тато. І віддав лист. — Сховай, — каже, — треба буде під скло вправити.

               

                — Бачте, — заговорила мати дочкам, — бачте! Антосьо похвальний лист має від чужих, а вас і мати не похвалить. Гайда мені до роботи!

               

                Поспускали носи дівчата і пішли; за ними й Антосьо потяг.

               

                — Чого ти такий мізерний? — поспитала його Мася.

               

                — Я? — каже Антосьо. — Я не мізерний.

               

                — Де тобі ні, — аж очі позападали!

               

                — То чи добре тебе годували?

               

                — Де вже добре! Дасть червоного борщу та пастрами і хоч — їж, хоч — дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.

               

                — Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на різдво був.

               

                — Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі — ніт.

               

                — А то правда, що ви там нe доспите нічого?

               

                — Це то правда, що спать не дають.

               

                — А як же вони не дають?

               

                — Хіба я не розказував вам, як був дома на різдво?.. Аби задрімав, то так і дасть в «кушку», або «пинфу» пустять...

               

                — Що це воно таке? як то — в кушку? яку то пинфу?

               

                — Ет! відчепіться! — озвавсь Антосьо.

               

                — Скажи, любо, скажи-и! — почали просити сестри.

               

                — Не скажу!

               

                — Скажи, скажи-и-и!..

               

                Засміявсь Антосьо і каже:

               

                — То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки й пустить: аж сльози покотяться.

               

                — До якої-то кушки підведе? — питає Мася.

               

                — З тобою балакати!.. до носа!

               

                — А ніс хіба — кушка?

               

                — У нас кушкою звуть, — каже Антосьо.

               

                — А пинфа що то таке? — знов поспитала Мася.

               

                — Пинфа?.. пинфа от що: візьме паперу та бавовни й скрутить папір в дудочку й в один кінець, в тонкий, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно й подме. То так сапнеї диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш...

               

                — Та нащо ж це? — питають сестри.

               

                — Щоб не спав!

               

                — А воно ж не душить?

               

                — Де то вже ні! так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш! І сльози котяться, наче били.

               

                — Хто ж це виробля?

               

                — Хіба я вже не казав вам? — старший.

               

                — А якби йому так?

               

                — Йому? — ніхто не має права!..

               

                — І б'ють вас добре?

               

                — Ет! з вами не переговориш, — немовби з гнівом підказав Антосьо і почав чогось шукати.

               

                — Чого ти шукаєш? — питали сестри.

               

                — Ножа! Піду вудлище вирубаю.

               

                — Скажи, чи добре б'ють, то скажу, де ножі, — каже Мася, — та ще в нас є такий гострий, що ну!

               

                — Гляди ж, щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже нічого не скажу, хоч проси й розсядься.

               

Пошук на сайті: