Ти не лукавила зо мною, 

Ти другом, братом і сестрою 

Сіромі стала. Ти взяла 

Мене, маленького, за руку 

І в школу хлопця одвела 

До п’яного дяка в науку. 

"Учися, серденько, колись 

З нас будуть люде",— ти сказала. 

А я й послухав, і учивсь, 

І вивчився. А ти збрехала. 

Які з нас люде? Та дарма! 

Ми не лукавили з тобою, 

Ми просто йшли; у нас нема 

Зерна неправди за собою. 

Ходімо ж, доленько моя! 

Мій друже вбогий, нелукавий! 

Ходімо дальше, дальше слава, 

А слава — заповідь моя. 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

У вірші "Доля" Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І він гордий, що може сказати про себе — у нього немає "зерна неправди за собою". І цей шлях — шлях до слави, до розуміння є в цьому світі й свого призначення.