Думи мої, думи мої, 

Лихо мені з вами! 

Нащо стали на папері 

Сумними рядами?.. 

Чом вас вітер не розвіяв 

В степу, як пилину? 

Чом вас лихо не приспало, 

Як свою дитину?.. 

Бо вас лихо на світ на сміх породило. 

Поливали сльози... чом не затопили, 

Не винесли в море, не розмили в полі?.. 

Не питали б люде, що в мене болить, 

Літає та кряче, 

А серденько соловейком 

Щебече та плаче 

Нишком — люди не побачать. 

То й не засміються... 

Не втирайте ж мої сльози, 

Нехай собі ллються. 

Чуже поле поливають 

Щодня і щоночі, 

Поки, поки... не засиплють 

Чужим піском очі... 

Отаке-то... А що робить? 

Журба не поможе. 

Хто ж сироті завидує — 

Карай того, боже! 

Думи мої, думи мої, 



Квіти мої, діти! 

Виростав вас, доглядав вас, — 

Де ж мені вас діти? 

В Україну ідіть, діти, 

В нашу Україну, 

Попідтинню сиротами, 

А я — тут загину. 

Там найдете щиру правду, 

І слово ласкаве. 

Там найдете щире серце, 

А ще, може, й славу... 

Привітай, же, моя ненько, 

Моя Україно, 

Моїх діток нерозумних. 

Як свою дитину. 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Свої вірші Т. Шевченко називав "думками", "думами". Будучи далеко від України, в холодному, похмурому Петербурзі, поет сумував за рідним краєм, вболівав за його долю, страждав від того, що українці, а серед них і його рідні, знаходяться в панській неволі, терплять приниження та знущання. Шевченко хоче хоч словом підтримати і своїх земляків, нагадати їм про славні традиції козацької вольниці. Він став на захист жебраків, покриток, усіх тих, кого доля не милувала, і сподівався, що "найдеться дівоче серце, карі очі. Що заплачуть на сі думи", тоді він буде щасливий. Своє палке слово, "квіти", "діти" поет посилає на захист скривджених, на славу своєї неньки України: "В Україну ідіть, діти, В нашу Україну".