ТАРАС ШЕВЧЕНКО 
 
КАВКАЗ (СКОРОЧЕНО)


(Поема) 


     Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана: 
     Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. 
     Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей: 
     Ми віруєм твоій силі 
     І духу живому. 
     Встане правда! встане воля! 
     І тобі одному 
     Помоляться всі язики 
     Вовіки і віки. 
     А поки що течуть ріки. 
     Кровавії ріки! 
     Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками». 
     Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами: 
     Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! 
     Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн. 
     Ліричний герой гірко докоряє панству: 
     Ви любите на братові Шкуру, а не душу! 
     Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом 
     Неутомленниє поклони 
     За кражу, за війну, за кров, 
     Щоб братню кров пролити просять 
     І потім в дар тобі приносять 
     З пожару вкрадений покров!!! 
     Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України. 
     Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам: 
     Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти, 
     Як і тюрми муровати, Кайдани кувати. 
     Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море.