Мені тринадцятий минало. 
Я пас ягнята за селом. 
Чи то так сонечко сіяло, 
Чи так мені чого було? 
Мені так любо, любо стало, 
Неначе в Бога... 
Уже прокликали до паю, 
А я собі у бур’яні 
Молюся Богу... І не знаю, 
Чого маленькому мені 
То йді так приязно молилось, 
Чого так весело було? 
Господнє небо і село, 
Ягня, здається, веселилось! 
І сонце гріло, не пекло! 

Та недовго сонце гріло, 
Недовго молилось... 
Запекло, почервоніло 
І рай запалило. 
Мов прокинувся, дивлюся: 
Село почорніло. 
Боже небо голубеє — 
І те помарніло. 
Поглянув я на ягнята — 
Не мої ягнята! 
Обернувся я на хати — 
Нема в мене хати! 
Не дав мені Бог нічого!.. 
І хлинули сльози, 
Тяжкі сльози!.. 
А дівчина 
При самій дорозі 
Недалеко коло мене 
Плоскінь вибирала 
Та й почула, що я плачу. 
Прийшла, привітала, 
Утирала мої сльози 
І поцілувала... 

Неначе сонце засіяло. 
Неначе все на світі стало 
Моє... лани, гаї, сади... 
І ми, жартуючи, погнали 
Чужі ягнята до води. 
Бридня!.. А й досі, як згадаю, 
То серце плаче та болить, 
Чому Господь не дав дожить 
Малого віку у тім раю. 
Умер би, орючи, на ниві. 
Нічого б на світі не знав, 
Не був би в світі юродивим, 
Людей і Бога не прокляв!.. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 
Автобіографічний вірш Т. Шевченка "Мені тринадцятий минало" складається з чотирьох настроєвих картин: хлопчик пасе овець, милується ясним сонечком, голубим небом; раптом розуміє, що він — сирота безпритульний, немає в нього нічого — ні ягнят, ні хати, ні рідної душі поряд; та ось прийшла дівчина, втішила, витерла сльози хлопчині, поцілувала — і сонце знову засіяло не лише в небі, а й у душі. У четвертій частині —роздуми дорослого поета про те, що той його колишній стан — це рай. Набагато гірше тепер, коли він усвідомив усю несправедливість існуючого ладу і виступив проти нього. 
Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання.