Тарас Шевченко - На вічну пам'ять Котляревському (Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло))

Сонце гріє, вітер віє 

З поля на долину. 

Над водою гне з вербою 

Червону калину; 

На калині одиноке 

Гніздечко гойдає,— 

А де ж дівся соловейко? 

Не питай, не знає. 

Згадай лихо, та й байдуже... 

Минулось... пропало... 

Згадай добре — серце в’яне: 

Чому не осталось? 

Отож гляну та згадаю: 

Було, як смеркає. 

Защебече на калині — 

Ніхто не минає. 

Чи багатий, кого доля, 

Як мати дитину. 

Убирає, доглядає,— 

Не мине калину. 

Чи сирота, що до світа 

Встає працювати. 

Опиниться, послухає; 

Мов батько та мати 

Розпитують, розмовляють,— 

Серце б’ється, любо... 

І світ божий як Великдень, 

І люди як люди. 

Чи дівчина, що милого 

Щодень виглядає, 

В’яне, сохне сиротою. 

Де дітись, не знає; 

Піде на шлях подивитись. 

Поплакати в лози,— 

Защебече соловейко — 

Сохнуть дрібні сльози. 

Послухає, усміхнеться, 

Піде темним гаєм... 

Ніби з милим розмовляла... 

А він, знай, співає. 

Та дрібно, та рівно, як бога благає, 

Поки вийде злодій на шлях погулять 

З ножем у халяві,— піде руна гаєм, 

Піде та замовкне — нащо щебетать? 

Запеклую душу злодія не спинить. 

Тільки стратить голос, добру не навчить. 

Нехай же лютує, поки сам загине, 

Поки безголов’я ворон прокричить. 

Засне долина. На калині 

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: