Тарас Шевченко - У нашім раї на землі... (Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло))

Нічого кращого немає, 

Як тая мати молодая 

З своїм дитяточком малим. 

Буває, іноді дивлюся. 

Дивуюсь дивом, і печаль 

Охватить душу; стане жаль 

Мені її, і зажурюся, 

І перед нею помолюся, 

Мов перед образом святим 

Тієї матері святої, 

Що в мир наш бога принесла... 

Тепер їй любо, любо жити. 

Вона серед ночі встає, 

І стереже добро своє, 

І дожидає того світу, 

Щоб знов на його надивитись. 

Наговоритись. "Це моє! Моє!" — 

І дивиться на його, 

І молиться за його богу, 

І йде на улицю гулять 

Гордіше самої цариці, 

Щоб людям, бачте, показать 

Своє добро. "А подивіться! 

Моє найкраще над всіми!" 



І ненароком інший гляне. 

Весела, рада, боже мій! 

Несе додому свого Йвана. 

І їй здається, все село 

Весь день дивилося на його. 

Що тілько й дива там було, 

А більше не було нічого. Щасливая!.. 

Літа минають. 

Потроху діти виростають, 

І виросли, і розійшлись 

На заробітки, в москалі. 

І ти осталася, небого. 

І не осталося нікого 

З тобою дома. 

Наготи Старої нічим одягти 

І витопить зимою хату. 

А ти не здужаєш і встати. 

Щоб хоч огонь той розвести. 

В холодній молишся оселі 

За їх, за діточок. 

А ти. 

Великомученице? 

Села Минаєш, плачучи, вночі. 

І полем, степом ідучи, 

Свого ти сина закриваєш. 

Бо й пташка іноді пізнає 

І защебече: "Он байстря 

Несе покритка на базар". 

Безталанная! де ділась 

Краса твоя тая. 

Що всі люде дивувались? 

Пропала, немає! 

Все забрала дитиночка 

1 вигнала з хати, 

І вийшла ти за царину, 

З хреста ніби знята. 

Старці тебе цураються, 

Мов тії прокази. 

А воно таке маленьке, 

Воно ще й не лазить. 

І коли-то воно буде 

Гратись і промовить 

Слово мамо. Великеє, 

Найкращеє слово! 

Ти зрадієш; і розкажеш 

Дитині правдиво 

Про панича лукавого, 

І будеш щаслива. 

Та недовго. 

Бо не дійде 

До зросту дитина, 

Піде собі сліпця водить, 

А тебе покине 

Калікою на розпутті, 

Щоб собак дражнила, 

Та ще й вилає. 

За те, бач. 

Що на світ родила. 

І за те ще, що так тяжко 

Дитину любила. 

І любитимеш, небого. 

Поки не загинеш 

Межи псами, на морозі, 

Де-небудь під тином. 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Будучи на засланні, в далеких казахських степах, Т. Шевченко ніколи не забував рідного краю, думкою линув до нього. І проймався глибоким співчуттям до знедолених, особливо жінок. Згадував матір, сестер, добру сусідку Оксану. По-різному склалася їхня доля. 

Щаслива мати тішиться своїм дитям. їй здається, що кращого за нього немає у світі, і всі також милуються ним. Але проходить с, діти виростають, змушені кидати матір одну і йти на заробітки. А вона все молиться за них. Інша мати проклинає своє материнство, адже вона — по крихітка, її дитина — байстря від лукавого пана, який порозважався й покинув. Усі люди також відвертаються від них. Яка доля такої дитини? Тільки старців водити, а матері — загинути десь під тином. 

Вірш пройнятий гарячим співчуттям до долі жінки-матері, а слова: 



У нашім раї на землі 

Нічого кращого немає, 

Як тая мати молодая 

З своїм дитяточком малим 



стали афоризмом. 

Пошук на сайті: