Критика «Сон» Шевченко
Поема «СОН» — перший сатиричний твір Шевченка і перший у новій українській літературі твір політичної сатири, спрямований проти соціального й національного гноблення українців, а також проти рабської покірливості народу. За жанром — сатирична поема (зразок політичної сатири). Авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, скільки на спосіб відображення дійсності в ньому. Сюжетно-композиційна основа поеми — фантастичний політ оповідача над просторами Росії у пошуках «раю» в імперії Миколи І. Поет малює викривальні картини покріпаченої України («опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»), сибірської каторги (перший в українській літературі образ покараного революціонера — «царя волі»), Петербурга. «Раю» для людей він не знаходить — існує той «рай» тільки для царя і його вельмож. Ідейний зміст — гнівне таврування кріпосницького суспільства.
Проблематика твору — показ страшного життя українського народу; співчуття оборонцям волі, що страждають на каторгах; осуд українців, які заради чинів забувають свій край, свою мову, втрачають національну та людську гідність; засудження самодержавної політики російського царату.
Композиція твору спрямована на показ широкої панорами царської Росії. Після вступу, який має характер філософських роздумів («У всякого своя доля»), подано три картини: Україна, Сибір, Петербург. Поет використовує для викладу змісту прийом сну, що допомагає йому миттєво переміщатися в просторі, а також показувати пригоди ліричного героя в «городі на болотах». Прийом сну надає поемі та зображуваним у ній подіям умовності, фантастичності, проте саме такий прийом дозволяє відобразити моральне звиродніння суспільства.
Назва поеми має певне ідейне навантаження, адже сон стає сатиричним прийомом, який дає поетові волю в сатиричному, гіперболізованому та символічному змалюванні суспільних вад.
Відповідно до зазначеного автором жанру (комедія) у творі широко використовується повний спектр засобів комічного: іронія щодо тих, хто «отечество так любить», сатира переходять у гротеск у змалюванні пригод ліричного героя в Петербурзі, в описах вельмож, царя, цариці. А чого варта картина «генерального мордобитія»! Ця частина поеми є гротескною карикатурою на вище чиновництво й царизм. Недарма ж саме ця поема стала справжньою причиною арешту Т. Шевченка й заслання на солдатчину в казахські степи.
Твір має глибокі символи: сова — це символ мудрості й водночас туги, а цар волі — прозорий символ безкорисливої боротьби за справедливість, близький до образу Христа; ведмідь — символ грубої сили, невігластва; чапля — бундючності; кошеня — крайньої безпорадності, жалюгідності. Символ раю — місця, де людина почуває себе вільною, гідною, щасливою, — є наскрізним у поемі.
Поетика твору підпорядкована завданню втиснути в невеличкий обсяг цілу панораму — величезну картину життя в Російській імперії, цілий калейдоскоп образів і роздумів.
У центрі сатиричного зображення — «братія», дрібні чиновники та писарі, що «киснуть у чорнилі». Це ті дрібні п’явки, що живляться народною кров’ю. Поет бридливо згадує про них, як вони вранці йдуть «у сенат писати, та підписувать, та драти і з батька, і брата». Над тими дрібними п’явками стоїть друга верства великих п’явок — «високоблагородних». «В серебрі та златі, мов кабани годовані, пикаті, пузаті», вони довкола царя «аж потіють, та товпляться», щоб то ближче стати «коло самих». «Отечество» у кожного раз у раз на язиці, тільки ж під «отечеством» вони розуміють «нові петлиці» та «муштри ще новіші».
Глибоких соціально-політичних узагальнень досягає поет у зображенні царського палацу. Ці сцени — «висока карикатура» не тільки на Миколу І, а й на саме самодержавство як брутальне й не обтяжене розумними законами самовладдя. Так, сцена «генерального мордобитія», за Іваном Франком, — сатиричний символ царизму. Оточений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає і «цвенькає» «об отечестві». Блюдолизи товпляться довкола нього, щоб дістати найбільшу ласку для себе — царську «дулю». І ось «цар підходить до найстаршого… та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо — аж загуло! А той собі ще меншого… а менший малого, а той дрібних…».
Найбільшу огиду і презирство викликають у Шевченка «землячки», які бояться «заплямувати» себе близькістю до рідного народу, «пнуться» в пани, втрачаючи сором і совість. Поет викриває отих «п’явок», що підривають сили народу, плямують честь і гідність своєї нації:
На противагу цим негативним образам, Кобзар створив світлий образ борця («не просить, не плаче, не стогне»). Таким є трагічний образ наказного гетьмана Павла Полуботка, жертви Петра І, що лунає сміливим протестом проти сваволі царизму. Його монолог-звертання до царя є голосом народного гніву, що повстав проти зла й несправедливості:
Тарас Шевченко для втілення свого творчого задуму — викриття ненависного народові ладу — не випадково обрав форму сну. Російську імперію — тюрму для закріпачених народів — він сприймає як жахливий сон, від якого мусять прокинутись люди. Форма сну дала поету можливість надзвичайно правдиво зобразити широкі простори імперії зла, переноситись у різні місця (у сні все можливе), швидко змінювати події, не описуючи зайвих деталей подорожі-сну, подавати фантастичні й алегоричні картини (біла птаха — душа замучених козаків).
Отже, поема Тараса Шевченка «Сон» — нищівна сатира на Російську імперію як утілення зла й несправедливості, «велике оскарження «темного царства» за всі теперішні й минулі кривди України». Так оцінив комедію Іван Франко.