Критика «Заповіт» Шевченко

   Політичною програмою боротьби проти тих, хто посягнув на права українського народу, є вірш «ЗАПОВІТ». Цей твір було написано в грудні 1845 року на Переяславщині, коли Тарас Шев­ченко важко захворів на запалення легенів. Поет закликає народ звільнитися від кайданів самодер­жавства, боротися за вільне життя, відстоювати свої інтереси. Шевченко висловлює віру у світле майбутнє України.

Головна думка твору — змінити соціальний устрій гноблених можна тільки революційним шляхом. «Заповіт» — вершина громадянської лірики поета, коротке програмне звернення до су­часників і наступних поколінь.

За формою це монолог, що складається із шести строф, об’єднаних попарно, ніби три сходин­ки, кожна з яких має свою провідну думку, певні ритми, інтонацію, а разом становлять гармонійну цілісність. Це розвиток-переживання ліричного героя про долю народу. У розгортанні сюжету мо­жна виділити три частини, пов’язані між собою за допомогою інтонацій. Перші слова «Заповіту» вражають своєю граничною простотою, навіть буденністю. Тут нема і сліду «декларативності». Поет від імені ліричного «Я» висловлює свою останню волю. Неначе батько зібрав синів перед смертю і лагідно, спокійно, без жалю і зітхань, як колись загадував їм чергову роботу, нині просить з ледь помітною журбою поховати його як годиться. Але в цій простоті — глибина думки й образу. Кількома звичайними словами намальована ціла картина. Разом із собою поет силою поетичного слова підняв своїх читачів на таку височінь, звідки вони оглядають Україну від краю до краю, від­чувають себе господарями цієї краси, цієї величі й усвідомлюють співгромадянську відповідаль­ність за долю рідної Вітчизни.

Символічними є пейзажні деталі: ревучий Дніпро, широкий степ, широкополі лани, бо вони — свідки «козацької слави». Бути похованим «на могилі» — означає знайти останній притулок на козацькому кургані й розділити долю оборонців рідного краю. Тому початок поезії свідчить про невіддільність постаті поета від України.

У двох наступних парах строф поет уже думає не про себе, не про свою смерть, а турбується долею рідного народу, його майбутнім. Відчувається хвилювання автора: рядки тут більш енергій­ні, поривчасті, з недомовленостями. Якщо станеться так, що Дніпро «понесе з України у синєє мо­ре кров ворожу...», тобто коли будуть знищені усі кати його народу, а українці стануть вільними і щасливими, він готовий полинути з вдячності до Бога і молитися йому, а значить, і вірити в нього. Пов’язавши перші дві строфи з третьою словом «поховайте», Шевченко звертається до рідного народу з наказом-порадою революційного повалення панівного ладу:

Ці рядки — вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання, здійсненню котрого він віддав усі сили і помисли. Це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Вмира­ючи (як він думав) і не встигнувши побачити свій народ вільним, він хоче, щоб хоч після смерті здійснилась його мрія. Поет-трибун прямо говорить народові, що порвати кайдани неволі (символ соціального і національного гніту) можна тільки шляхом збройної боротьби, в котрій проллється кров. Але це буде справедлива війна: епітети «вража зла» кров вказують прямо, що йдеться про тиранів-царів, панів-кріпосників та інших гнобителів простих людей. Інакше пани ніколи не відда­дуть своєї влади.

Закінчується «Заповіт» дуже оригінально. В останній строфі особисті й громадянські мотиви зливаються в один. Після емоційного спалаху-заклику відчувається спад напруження і перехід до інтимного світу поета, його мрій. Непохитно вірячи, що народ збудує нове суспільство — «велику сім’ю, вольну, нову».

Ось у цьому прекрасному суспільстві, за яке боровся і страждав поет, нехай не 'забудуть його. Хай інколи мати-Вітчизна згадує «незлим тихим словом» свого вірного сина. Це друге його особи­сте прохання. І дуже скромне. В одному з варіантів було «тихим добрим словом», але поет замінив «добрим» на «незлим».