Валерій Шевчук - Дiм на горi (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx546 Кб5372
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb2)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb21663 Кб5821
Він протяг до неї руки з трояндою, але вона не побачила того молитовного жесту. Знову прискочив до неї і, забігаючи чи з того, чи з того боку, засипав її улесливими й лагідними словами. Ті слова вже починали крапати в Оксанину душу, як гарячі іскри, і вона знову змушена була зібратися на силі, щоб не піддатися тому шаленому чару. Носик її так само гордо стримів доверху, а вуста були стиснуті. Вона гримнула перед носом у дженджурика хвірткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Він запосміхався там, за хвірткою, їй у спину, і було в тій усмішці більше смутку, ніж кохання. В руці обвисла вже зовсім обстрьопана троянда, а блискучо-чорні туфлі покрилися легеньким нальотом куряви. Дженджурик подивився на ту куряву з жахом, вихопив із кишені носовичка і почав обмахувати ним взуття. В цей момент озирнулася Оксана, і глумлива посмішка розцвіла в неї на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними. Дженджурик там, за хвірткою, почервонів, як піон, очі його стали зовсім крихітні, й Оксана відчула, як уколов її той погляд, наче голки. Але була вона від дженджурика далеко, тому склала губи дудочкою й несподівано для себе засвистіла ту мелодію, якою так сильно надокучав їй брат.

Цю мелодію почув через відчинене вікно і Хлопець. Він визирнув, випустивши широчезний клубень диму, і був у тому димі як чорнокнижник, що чаклує.

— У тебе непоганий слух, сестро! — гукнув він і послав їй повітряний поцілунок.

Оксана розсердилася на себе за те невдатне своє мавпування, розсердилася й на брата, що так недотепно це підкреслив, а ще більше розсердилася вона на дженджурика, який і досі стояв за хвірткою і погляд якого палав непогамованою печаллю.

 

 

18
 

У той вечір, коли Хлопець дістав до рук заповітні зошити, він не пішов до Неоніли, бігцем попередивши її про те, і вона знайшла нарешті час на хвильку заскочити до Марії Яківни.

— Так давно у вас не була, — сказала ніяково, заходячи у хвіртку, — вже й сором мене пече.

Марія Яківна сиділа на приступці ганку, підмостивши під себе витерту козину шкуру.

— Вітаю тебе, дитино, — сказала вона якнайтепліше. — Мабуть, дуже була зайнята?

— Ой, дуже, Маріє Яківно! — заполум'яніла Неоніла. — Воно на мене як сніг звалилося.

— Чи ж ти щаслива?

Неоніла спинилася серед подвір'я й зацвіла промовисто всмішкою.

— Ну й чудово, дитино, — сказала стара. — Я тут не була покинута, можеш не турбуватися. Через день приходила Оксана, і ми чудово вправлялися…

— Я зараз у вас приберу, — кинулася Неоніла.

— Та нічого, дитино, й прибирати, — засміялася Марія Яківна. — Та Оксана така невсипуща!… Але добре, що прийшла. Візьми он там, у сінях, стільця і сядь. Бачиш онде — небо пала!

Неоніла озирнулася: величезна заграва розкинулася над протилежною горою, небо блимотіло й мінилося. I, дивлячись на те небо, мимохіть перейнялася Неоніла спокоєм, яким дихало обличчя Марії Яківни.

— Мій покійний Iван, царство йому небесне, не пропускав жодного такого заходу. Знаєш, вони ніколи не бувають однакові!

Неоніла сіла на стільця півобертом до Марії Яківни, а півобертом до того палахкого неба.

— Сьогодні був у мене Твій, — сказала тим-таки притишено-теплим голосом Марія Яківна. — Так він мене схвилював: не бачила його десять років. Вони всі якісь дивно однакові, ці Шевчуки, і це по-справжньому вража. Багато маєш вільного часу?

— Цілий вечір, — сказала дзвінко Неоніла. — Прибіг такий захеканий: буде сьогодні страх як зайнятий!

— Це я йому Iванові зошити дала, — вона замовкла і якийсь мент пильно дивилася на Неонілу. — Добре, що ти завітала до мене, — повторила, — маю тут до вас одне діло… Хотіла виповісти йому, але якось язик не повернувся, дуже був він зацікавлений тими зошитами…

Небо навпроти них грало. Малинові смужки вливались у бузкові, які розчинялись у густо-червоному, натомість бриніли навдокіл оранжеві стяги. Кілька білих хмар вбирало в себе багрянець, наче губка воду, й раптом стали роздутло-червоними рибами. Марія Яківна дивилася на те небо і наче забула, про що хотіла тільки-но повісти.

— Ви про якесь діло казали, — нагадала легенько Неоніла.

— Та те діло невелике. По одруженні ви де житимете?

Неоніла зирнула на стару зніяковіло:

— Та повірите, Маріє Яківно…

— У вас не було про це й розмови, — засміялася Марія Яківна, але відразу змовкла. — Якось і тобі це незручно казати…

— Та господь з вами, Маріє Яківно!

— Ну, добре! Я маю цей дім і сад. I маю я родичів тільки Галю та її дітей. Ну, вже й тебе. Я хотіла б відписати цей дім вам, але щоб ви в ньому жили. Чи не збирається Твій знову в мандри?

— Та начебто не збирається. Але, Маріє Яківно…

— Незручності це мені не справить, — сказала стара. — Тягти мені лишилося недовго: доглядите якось. Я не вередлива і вірю і в тебе, і в нього… Я зараз, дитино, як те небо, що гасне…

Небо і справді гасло. Зникало з нього червоне й фіолетове, лишився самий тільки багрянець. Вже повужчав його розлив, помалу з'їдав його ледь помітний серпанок, що вже наповзав на землю.

— Може, я недоречно влажу до вашого життя, але хто зна… — Марія Яківна замовкла. — Буде мені любо насамкінець утішитися вашим молодим щастям.

 

 

19
 

Вночі до обійстя прилетів великий сірий птах. Черкнувся підошвами лискучих туфель стежки і звільна пішов по ній до самітного будинку на горі. Небо сьогодні було засипане величезними зорями, інколи одна із них зривалася й креслила білу риску. Птах ішов по стежці й помалу втрачав пташину подобу: пір'я на його голові стало кучугурою кучерявого волосся, крила руками, і поклався йому на плечі той-таки неодмінно сірий костюм. У такій подобі спинився він біля хвіртки, поклав руки на штахеття й недовго задивився на подвір'я. Було там порожньо, тільки білів емальований умивальник, а на столі стояла велика миска з жовтими падалицями.

Дженджурик, нечутко ступаючи, підійшов до вмивальника. Тут висів забутий звечора рушник, він зняв його й притис до обличчя. Три запахи він розрізнив: різкий чоловічий, від якого йому аж у ніздрях закрутило, і два м'які: один звичайний, а другий такий, що очі його засвітилися жаринами. Цей третій був найсильніший, бо останньою вмивалася на ніч Оксана, і дженджурик запхав собі рушника до кишені. Край його з китичками замаяв у нього біля ноги, коли він пішов далі, а пішов дженджурик до миски з падалицями. Вибрав найжовтіше яблуко, сів на приступку ганку і вкусив. Сік цвірконув на обидва боки, в цей час знову злетіла зірка, — беручка печаль стисла йому серце. З'їв яблуко, а недогризок поклав у миску між падалиці. Знову пішов, метиляючи білим хвостом рушника, — ступав уже під вікнами. З розкритої кватирки долинало сипке дихання: пахло звідти запахом м'яким, але звичайним. Друге вікно ще горіло, дженджурик підкрався до нього і, підтягнувшись на руках, зазирнув. В сивих клубнях диму ходив по покою кремезний патлатий молодик — очі його гарячкове палали. Дженджурик перелякався несамовитого виразу, що його мало обличчя молодика, і тихо зсунувся додолу. Порачкував від вікна і сів під стіною, щоб заспокоїтися.

Сидів довго, чекаючи, щоб погасло, нарешті, те навісне вікно. Павучок спустився в цей час до нього з гілки й обснував його обличчя павутиною. Він стер ту павутину тільки тоді, коли вікно таки згасло. Зорі над головою побільшали, але вже й поблідли. Дженджурик устав і прислухався. З розчиненого вікна випливав запах тютюнового диму, але долітало вже й могутнє хропіння. Дженджурик сплюнув і посунув далі.

Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Стояв і ловив його трепетними ніздрями, а з очей його котилися сльози. Світло зір кришилося в тих сльозах, і став дженджурик у ту мить гарний, як янгол. Він підтягся на руках і тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша відповіла на цей постук, і дженджурик важко зітхнув. Озирнувся навдокіл: внизу, наче синя дорога, завмерла річка. Літали біля нього нічні метелики й комарі, снували нитки павуки — рух і життя множинних тіл відчув у цьому світі дженджурик. Довго стояв під глухим вікном і безнадійно чекав. I тільки коли затремтіло над головою небо, коли зорі пішли раптом угору, віддаляючись од землі все далі й далі, а над головою пропливли перші подмухи надранкового леготу, тільки тоді дженджурик отямився. Був звідусіль обплутаний павутиною, тож мусив вилізти з неї, як з одежі. Став проти вікна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародій, і в його долонях виріс букет найчудовіших і найсвіжіших троянд. Дивився на ті квіти й обливався гіркою печаллю. Солодкий біль пік його, він махнув рукою, і букет вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.

Дженджурик за вікном змерз і замахав руками, щоб зігрітися. Від того руху знову почав заростати пір'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострі пазурі. Він хитнув крильми і на мить притулився обличчям до скла. В півтемрявній кімнаті, осяяна блідим, мерехким світанням, спала красуня. Обличчя її полум'яніло й світилося, а вуста щось неспокійно шепотіли.

Птах ударив із розпачем крильми об шибки і на мить притемнив оте чудовне видиво. Розвернувся й повільно поплив над сонним обійстям, меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помітною крапкою. Тоді освітило його перше світло, і він умер раптом, загуснувши серед безмежного простору на ще одну з мільярдів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися од землі.

 

 

20
 

Оксана прокинулась у той ранок раніше. Снився їй дженджурик, вона тікала від нього, а він здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й летіла, а дженджурик біг за нею слідом і тяг угору руки. Обличчя його було спотворене від розпачу, і в її грудях через той розпач солодко грало серце. Приснився їй і брат, котрий вискочив із хати й кинувся бити дженджурика. На мент їй стало жаль і дженджурика, і брата, захотілося кинутися поміж них і розборонити. Вона йшла по якійсь синій дорозі, біля неї поруч ступав, накульгуючи, батько, і йшли вони до крихітного будиночка, на порозі якого сиділа стара як світ бабуся. В небі пливали великі сферичні тіла, і в тих сферах проглядали людські подобенства: витягнуті й зміщені, наче у кривих дзеркалах. Їй стало страшно на тій дорозі, хоч вона добре знала, що то за шлях — світ колишніх людей та відлетіле життя. Iшла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче піщані яблука, під ногами зорі, і їй раптом здалося, що душа її ширшає і стає необмежена, що вона проростає в увесь цей світ, над усі ті постаті, котрі сомнамбулічно блукають довкола. Тоді дівчина раптом злякалася свого розросту й цієї дороги — помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкі тіла зір. Сірий птах з обличчям дженджурика летів коло неї і щось їй казав, але не почула вона його слів. Рвонула геть із дороги і дивне диво побачила: довкола світилися вікна і порядкували за ними зовсім звичайні люди. Вона заплющилася й почала падати. Побачила під собою ясне кругле тіло землі з чітко прозначеними материками. Летіла в глухій темряві назустріч цьому світлу й цій землі. Любила те світло й ту землю — ясностінний дім побачила вона й раптом закричала від щастя, що наповнило її ущерть.

Оксана прокинулася і раптом побачила, що вся підлога встелена червоним пелюстям. Тут-таки валялося цурпалля, з якого те пелюстя осипалося: дівчина здивовано сіла й опустила ноги на підлогу. Їй стало ніжно-лоскітно від того пелюстя, вона впала навколішки й набрала його повні долоні. Світилося в її руках, як чарівне, тож мимохіть занурила в нього обличчя. Тихий щасливий сміх вирвався з тих притиснених до лиця червоних долонь, повільно осипалося з них пелюстя, наче язички полум'я; дівчина струснула головою, закидаючи за спину важке волосся, а на вустах її заграла переможна всмішка.

Вона встала, підняла колюче цурпалля й викинула у кватирку. Тоді запнула вікно шторою, скинула сорочку і згорда зирнула на себе в дзеркало. Стояла там уже цілком зріла дівчина, а підлога навколо неї трепетно палала.

Оксана змружила очі, задерла носика і міцно стисла гарячі, як жар, вуста.

 

 

21
 

26 серпня 1963 року Хлопець поставив свій підпис на акті громадського стану, що стверджував його шлюб із Неонілою Вашук, 27 років. Неоніла поставила на тому акті підпис і свій, і вони вислухали дерев'яне привітання, яким обдарувала їх виблідла й пересушена дамочка. Свідчили їм Оксана і старший син Олександри Панасівни, який випадково завітав на цей час у Житомир. Мавши доручення від жінок купити те і се, він залишив молодоженців біля загсу, і вони подалися додому в супроводі мовчущого божества з задертим носиком.

Пошук на сайті: