— Чхати мені на копний суд! — буркнув князь Долинський, проте з вежі не сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рідко коли відчував його, але коли відчував, мучився.
Вершники вже були зовсім близько, і він, не повертаючи голови до конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо відразу зник, і пан Долинський удруге відчув розкаяння. "Ну й хай!" — подумав він.
Вершники доїхали до рову, і він побачив їхні схвильовані обличчя.
— Що скажете, люди? — голосно запитав він,
— Ти ховаєш відьму, пане, — сказав йому найстарший. — Це вона наслала нещастя…
Долинський озирнувся — від будинку уже вели Меланку. Була розстріпана, а одежа подерта. Але краса її так само паленіла, а може, навіть більше, ніж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, і він хапнув ротом повітря.
— Вона не відьма! — сумирно сказав він.
— Ми позиваємо її на суд, — сказав найстарший з дідів.
— Гаразд! — сказав князь. — Ви її судитимете!…
Суд уже в'їжджав у браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку, Та відповіла йому іскристим поглядом, і він відчув, як кольнуло йому всередині — всі ті ночі, які провели вони разом, прийшли раптом у цю квилю; їхній біль та радість. Але довкола стояла сутінна мла, довкола сутінно плавали обличчя членів копного суду й слуг. Вітер був аж мокрий, і через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от-от мали брязнути дощем.
— Слухай, дівчино, — сказав князь. — Ці люди з села. У них мор. Це ти накликала нещастя?
Вона подивилася на нього незмигно й майже радісно. Губи її торкнула легка, як тремтіння стебла, всмішка. Пан Долинський опустив очі.
— Тебе питають! — крикнув люто конюший.
— Так! — твердо сказала Меланка. — Це я накликала нещастя! Я, і мені допомагали їхні сільські відьми…
— Це копний суд, — сказав князь, показуючи на селян. — Вони прийшли судити тебе.
— Я стану перед ним, — тихо сказала Меланка. — Я вчинила гріх, і вони можуть судити мене…
Він мовчав, тільки дивився на неї з холодним здивуванням.
— А чи знаєш, що чекає тебе?
— Те, що вони присудять, — сказала Меланка з викликом. — Мені і відьмам їхнього села.
— Хто допомагав тобі? — спитав найстарший з селян.
— Палагна і Ганна, — твердо сказала Меланка.
— Чи вести тут зізнання, чи, пане, накажете забрати її? — спитав найстарший.
Князь промовчав. Подивився на Меланку, в неї було підбите око й роздерта біля шиї сорочка. Руки її стискались у кулаки, а босі ноги міцно стояли на сухій безросій траві. I його гойднула раптом хвиля незрозумілого презирства, незбагненного зла і ярості. Відчув майже на плечах це розтривожене небо, вітер і хмари, відчув тупу нерозважну самотність та порожнечу.
— Забирайте! — коротко сказав і пішов геть.
I йому здалося, що чує за собою гаряче Меланчине дихання, що все це лише мана, а вони повертаються з нічних своїх гульок, що він зайде зараз до свого покою і прийме її в ліжко. А тоді все закрутиться, завертиться, все розтопиться і зникне, лишиться тільки її палючий вогонь і її неймовірно прекрасне обличчя. I він відчув, що йому хочеться тікати з цього двору, від цієї трави, по якій ступають його ноги, і від цього неба, що лежить на плечах: йому конче треба утекти від цього навадження й сну, щоб знову нудьгувати довгі вечори, слухати патякання слуг чи принагідних гостей і кликати до голови найрізноманітніші марення. Тоді не буде ні цього пломеню, ні цієї важкої, як ніч, і незрозумілої, як ніч, порожнечі. Він тікав до своєї затишної оселі і щоступня все більше віддалявся від своєї дивної пристрасті і від свого, може, останнього божевілля.
Але до свого дому він не дійшов. Спинився раптово й відчув, що заповзає йому в душу незбагненний страх.
Здалося йому, що у темних сінях хтось чи щось його чекає. Здалося йому, що то жінка із темним обличчям і дивовижно морочними очима. Чорна жінка простягла до нього руку й поманила до себе пальцем.
Свояк пана Ходачківського Никифор Твардовський приїхав до нього надвечір. Кинув повіддя слугам і ледве не вбіг у покій, де пан Ходачківський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м'ясиво міцною наливкою, і від того обличчя в пана Ходачківського було набрякле й червоне. За столом сиділо ще з шестеро, тож Никифор Твардовський підсів до самого господаря і шепнув йому, що привіз важливі вісті.
— Зачекайте, пане Твардовський, — задоволене й сито відповів йому Ходачківський, — я дослухаю, що мені розказує цей кабанець! Позавчора, пане, у кас були чудові лови!
Всі шестеро, що сиділи за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидів, міцно стуливши вуста.
— У пана такий таємничий вигляд, — сказала гарненька донька Ходачківського. — Може, розкажете про новини й нам?
Пан Твардовський не відповів.
— Хіба то щось невеселе? — перепитала донька Ходачківського.
Всі знову засміялися, а Твардовський сидів — ані пари з вуст. Ходачківський позирнув на нього червоними бичачими очима й шумливо звівся з-за столу.
— Ходімо, пане Твардовський, — він гикнув і втерся рукавом. — А то панство помре з цікавості…
Застільники ввічливо ошкірилися, а Твардовський застрибав, як ворон, за тілистим Ходачківським.
— Ах, цей пан Твардовський! — манірно сказала донька Ходачківського. — Завше він зі своїми таємницями.
У світлиці, де вони опинилися, Твардовський обнюхав усі кутки, навіть за двері визирнув.
— Все боїтеся підслухів, пане Твардовський, — пробурмотів Ходачківський. — У моєму домі нема підслухачів.
— Я дбаю про вас, пане! — спалахнув Твардовський.
— Ну, гаразд, — заспокоїв його Ходачківський, увалюючись ув услон. — Можете розповідати, тут і справді нікого нема.
Твардовський умостив дрібне тіло на дзигель, і його обличчя споважніло. Позирнув на Ходачківського гострими оченятами і нарешті розтис тонкі пошерхлі вуста:
— Привіз вашій милості вісті, яких сподівалися…
Ходачківський засопів і насторожено поставив до Твардовського червоне обличчя.
— Пан Долинський…
— Що пан Долинський? — жваво підхопив Ходачківський.
— Пан Долинський за тиждень вибирається зі слугами до Луцька.
Ходачківський дивився на Твардовського червоними, набряклими очима, наче хотів просвердлувати цього задрипанця. Той, однак, спокійно витримав панський погляд.
— Це певні вісті? — спитав нарешті Ходачківський.
— Як те, що сиджу перед вами, — спокійнісінько відмовив Твардовський. — Їхав до вас, два дні не злазячи з коня.
— Достойні речі достойно винагороджуються, — буркнув Ходачківський.
Пан Твардовський давно шаландався волинськими шляхами. В кишенях у нього гуляв вітер, але то не завдавало турбот панові: мав-бо кебету в голові і завше вмів це доказати.
Він виїхав від Ходачківського задоволений. У кишені побрязкувало кілька талярів, і Твардовський усміхнувся куточком рота. Позаду теліпався на охлялій, майже сліпій клячі слуга, і Твардовський задоволене подумав, що вони можуть пропити свої таляри у Звягелі. Його кінь був теж абиякий, хоч ронди й мали срібне цяткування. Але вже сколупалися й поламалися, і пан Твардовський оце тепер, задоволене їдучи по дорозі, подумав і про нові ронди, й про коня. Одежа в нього також не раз латалася, але дружина робила це вправно — пан Твардовський міг носити голову гордо. Він іще вб'ється в колодочки і покаже цьому нікчемному панству, яка сила таїться в його мізерному тілі.
Поки що мусив волочитися зі слугою дорогами — той приріс до нього, як реп'ях до собачого хвоста, мав виживляти і його; вони об'їжджали свій звичний шлях від пана до пана, де Твардовського все-таки гощено, хай і без пошанівку. Зате привозив часом гостинці й своїй жінці, що влаштувалася в панів Грунських господинею і могла прогодувати й десять таких, як її чоловік. Але пан Твардовський мав свій гонор, він не здолів би витримати підніжкового становища і ладен був міряти курні шляхи, доки носить його старий кінь. Коня й справді треба було міняти, не так його, як оту служкову сліпу й обідрану шкапу, з-за якої супроти них найбільше скалять зуби.
Зараз Твардовський їхав до пана Долинського. Вони вступлять у те змагання, думав Твардовський, а він погріє руки. Річ віри гідна: не треба лише втягати в те можновладних…
Був задоволений із своєї вдачі, його дрібне лице спогідніло, і це а чи його задума приспали його бачність — біля вуха раптом просвистіла стріла, і пан Твардовський перелякано спинив коня. Друга стріла зачепила його за рукав — притьма скотивсь у дорожній порок. Його слуга зробив те саме, і їх миттю обскочили вусаті обличчя.
— О пане Твардовський! — зареготав провідник розбишак. — А я гадав, натрапили на великого пана!
— Любите, пане Ясинський, жартувати! — обурено сказав Твардовський, все ще не встаючи з куряви.
— Вставай, пане! — реготав Ясинський. — Будь певний, такому вельможцеві не вчинимо лиха.
— Ще б пак! — криво всміхнувся Твардовський, встаючи й обтрушуючися. — Зрештою, я і їхав, щоб зустрітися з вами…
Розбійники ошкірили зуби, і Твардовський сумно подумав, що всюди, куди не втрапляє, блищать проти нього оці ошкірені зуби.
— Але я й справді розшуковую вас, пане Ясинський!
— То ходімо з дороги, — весело сказав Ясинський. — Гадаю, пане, не відмовитеся й пообідати з нами.
Слуга Твардовського стояв за спиною свого володаря й дурнувато, але радісно всміхався. Твардовський теж відчув, що в його животі заграли сурми.
— О, так! — сказав він. — Від гостинності ясного пана я не посмію відмовитися.
Розбійники зареготали, а Твардовський поліз на коня. Зірвався, стрибнув удруге і, опинившись у сідлі, полегшено зітхнув.
Вони в'їхали в ліс. Розбишак було п'ятеро, і Твардовський зазначив мимохідь, що п'ятого він не знає, певне, прибився недавно. Ясинський їхав попереду, в нього була широка сідниця, а вгодована шия морщилася сальними набрезками. Врешті, Ясинський мав і свою маєтність, хоч про його розбійництво знали всі. Але тримав носа до вітру — маєтності його не чіпано зі страху: пан Твардовський подумав про це не без заздрості.
Шуміли високі сосни, наче там, угорі, велася таємна розмова неба з землею. Зілля плутало ноги коням, навколо все більше сутеніло. Ліс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Між сосон почали замішуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобір: чувся тріск ломаччя під копитами, густе дихання коней і людей. Їхали довго, і Твардовський обмислював, як сховати оті кілька своїх талярів. Плівся у хвості розбійницького під'їзду, позаду ще шаландалася шкапа слуги, і цей момент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а коли зник останній, полегшено зітхнув і гукнув до Ясинського фальцетом:
— То чи довго ще їхатимемо?
Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й показав зуби:
— Більше протрусишся, пане, більше з'їси!
Звіддалік потягло димом і добре знайомим запахом смажені. Слуга вдихав його на повні груди і аж зітхав млосно.
— Гей, хло! — суворо повернувся до нього Твардовський. — Тут не впиватися!
— Чи ж я не знаю? — невдоволено протяг слуга. — А де?
— Де, де! — Твардовський сплюнув. — Мусиш уже тямити!…
Обличчя в слуги стало печальне.
— Вже, пане, приступає до мене, — сказав він тужно. — Вже я, пане, сам не свій! Вже навіть покинути вас годен!
Твардовський зирнув на нього гостро, і слуга понурився.
— Ти мені, хло, диви! -процідив Твардовський крізь зуби…
На галяві горіло вогнище, слуги смажили сарну. Розбійники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи.
— О, наші гості поклону чекають! — зареготав Ясинський. — Злазьте, ваші вельможності!
— Може б, ми перемовилися з паном, — сказав сухо Твардовський, — і ми б собі поїхали!
Сторінка 45 з 73 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 > У кінець >>