Валерій Шевчук - Дiм на горi (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx546 Кб5372
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb2)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb21663 Кб5821
Там, біля села, стояли й баби снігові, було їх три, і дивилися вони в їхній бік також; батько бовванів на порожній дорозі і теж був наче з паперу вирізаний. Iллі захотілося раптом повернути коні й пробути з батьком ще один день. Щоб вони могли посидіти в порожній хаті і щоб, дивлячись один на одного, відбули отак прощання своє. Довшого прощання захотілося Iллі Торському з батьком, бо саме в той момент, коли озирався на баби снігові й на батька біля них, повірив раптом, що з батьком уже й справді ніколи вони не зустрінуться.

Три снігові баби вийшли за село й зорили червоними очима; жінка у білій сукні йшла вслід за батьком, який повертавсь у свій порожній дім. Біля придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жінка біля нього; Iлля Торський аж очі приплющив, так боляче йому стало.

— Мені, сину, не жаль, — почув він старечий батьковий голос, — що ти пішов у ченці, мені жаль, сину, що наш рід вигибає, ти ж бо у мене останній!

Його обличчя при цій мові було спокійне й навіть строге; Iлля тим був по-справжньому діткнутий — легше б переніс батькові дорікання. Натомість огорнула їх тиша, сіра й пелехата, роз'єднала у сивім мороку: спадали тоді на землю сутінки, плели синювато-білі тканки; вони раптом стали як два коконці, міцно вкутані власними думками. Iлля не знав, що відказати батькові, та й до чого тут були слова. Рипнули двері, а вони й пальцем не кивнули на той рип: зайшов козак у червоному жупані. Був прозорий, як привид, та й був це привид. Сів біля них, та й поринув у мовчанку. Ілля крайока зирив на козака: те ж таки обличчя, що в нього і старого оцього, тільки був козак смутніший та понуріший. Знову рипнули двері, і вони почули шелест важкої жіночої одежі — красуня увійшла до їхньої хати. Була також прозора, мов привид, та й була вона привидом: мовчки сіла обіч батька. Старий і голови не звів, не зводив голови й Iллин брат, не звела голови й мати їхня, котра теж була прозора, як дим, і вже давно сиділа біля них; Iлля не зміг витримати тої напруги, встав, необережно зачепивши услона, і той з грюкотом упав на підлогу, аж скинули вражено головами всі ті дорогі тіні, котрі заповнили дім. Батько нарешті звів погляд: очі його були сині. Вицвілі, мов зимове небо, і горіло в них по вогнику. Дивився отак на сина, й не могли вони розвести очей.

— Землю нашу, — сказав спокійно батько, — перетворено на руїну, ми не можемо вже її оборонити, але сім'я своє ми повинні на ній покинути. Запам'ятай оцей мій заповіт…

Iгумен Iлля Торський рипнув зубами. Не міг витримати такої розмови, адже, відколи виїхав із рідного обійстя, не покидають його ці слова.

— Гей, Михайле! — гукнув він візниці. — Чи доберемося сьогодні?

— Коні пристали, — буркнув чернець, — а в мене рука на них не підіймається.

— А ти підійми ту руку, підійми! — сказав Iлля невдоволено. — Інакше ночуватимем у лісі!…

Михайло змахнув пужалном, і коні побігли веселіше. Стелилася навколо мертва порожнеча, і тільки невеликий лісок із правої руки був як дивовижна галера — зі щоглами поламаними і з вітрилами обірваними.

 

— Гай, гай, що тут було, отче ігумене, — сказав кривоокий воротар, пострибуючи від холоду з однієї ноги на другу, єдине око його сльозилося.

— Татари налетіли на село цілим чамбулом. Хто зумів утекти до нас, той уберігся, а решту чи побили, чи погнали в полон. У селі тепер ледве чи й половина людей!

— Коли це сталося? — нахмурився ігумен, а візниця поклав на груди хреста.

— Вже з тиждень!…

"Тиждень", — подумав Iлля, і холодний піт покрив його: тиждень тому він виїхав з батькового обійстя.

— Прискакували й сюди, — розповідав воротар, пританцьовуючи на снігу, наче птах. Махав руками, бо, хоч був у кожусі, добряче змерз. Чорний, малий, з отим кривим оком і сльозою в оці здоровому, він починав уже дратувати ігумена. — Обкидали нас стрілами, але проти стін вони неохочі йти… Бахнули ми на них кілька разів, та й по всьому…

— Iди до себе! — наказав ігумен, і візниця торкнув коней. Воротар перестав танцювати, вклав червоні, мов варені, п'ясті в рукави, зігнувся, втягши голову в плечі, й подибав до надворотної келії. Ще озирнувся, перш ніж зайти в двері, але ігумен того не бачив: молився подумки. Назустріч вискакували, наче чорні птахи, брати по обителі, вийшов і отець Гервазій, що заступав його, — ченці допомогли ігуменові зійти. Він все ще ворушив вустами, молячись, і наче не бачив своїх підлеглих. Сірий звір сидів йому в грудях і тоненько дримбав кудлатою лапкою.

— Вітаємо, отче ігумене, з поверненням! — уклонився отець Гервазій. — Певне, натомились у дорозі?

— Натомився! — сказав Iлля, бо вже кінчив молитву. Подивився на братію, виладнувану довкола: обличчя в матовому світлі були плоскі й сірі. Дивилися на нього порожніми зорками і наче на щось очікували. Сніг у двориську був нерозчищений, тільки тяглися ледве вбиті стежки. Слід од його санок клався просто на цілину.

— Накажіть, отче Гервазію, — сказав тихо ігумен, — щоб у дворі розчистили сніг. I ще, отче Гервазію… не турбуйте мене сьогодні.

Зирнув на небокрай, обрізаний монастирською стіною. Глухі сутінки запливали вже на двір, і йому аж лячно стало: побачив на верхівках віддаленого лісу, в глибині того кучерявого смерку, бліду пані. Стояла, ледь похитуючись, одіж її спадала долі сивими складками, розстелялася широко, як і ця сутінь: тривожне дихання пронеслося над лісом та монастирем. У небі зацвів блідий серпик місяця, і затанцювала біля нього стонога зірка. Він згадав вірш, який прочитав ще в Києві, в тоді ж таки купленій книзі архієпископа чернігівського: "Сонце і місяць — наче м'ячі для бога. Він підкидає їх угору, і так світять вони для людей та світу".

Пішов до себе в келію, а за ним енергійно тупав отець Гервазій.

— У нас так багато новин, отче ігумене…

— Завтра, — сказав Iлля Торський. — Усі новини — завтра!

 

Тут він мешкав уже кільканадцять років. Келія на два покої, в першому — стіл і липові лави, на столі — килим, а лави оббиті сукном; в другому — його опочивальня: ліжко, услони, свічечка біля образів, яка в нього ніколи не гасне. Спустився на коліна, як був, не роздягаючись, і відчув, яка велика втома пойняла його. Помешкання залив сутінок, густо-синій і твердий, обліг Iллю Торського, наче вороги фортецю. "Воно так і є!" — пробурмотів він і встав. Скинув важку шубу й зирнув у майже стемніле вікно. Виднівся двір, по дворі тому розставлено ченців з дерев'яними лопатами — розкидали сніг. Нагиналися й розгиналися, кидали — рухи їхні були монотонні і дивно впадали в лад. Сніг ніжно синів, і чорні тіні на синьому нагадали Iллі якихось чудернацьких птахів з жовтим довгастим крилом. Махають вони тим крилом і лишаються на місці — диво якесь люцидарне. Над ними — небо, що з дня на день біжить од сходу до заходу, а в ньому — сонце й місяць; кругле воно, те небо, і складено з живел: ходить онде й переливається, як зелена вода, місяць. Друге небо вогнистої барви, на ньому вже ходить сонце, третє — барви синьої, і ходять по ньому зорі, а тоді — Iлля немов книгу невидиму читав — небо емпірійське. Текло на нього зелене світло першого неба — десь снуються в ньому, як нетлі, нічні лихі духи. Цаліодемоси ходять і плавають у світлі тому і смутно зорять собі вниз.

Дрож пройшов по тілу Iллі Торського, ігумена Густинського. Неспокій та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до ніг тронами й поворозами; здалося йому, що звідти, з глибини цього зеленого світла, притяглася рука чи звір дивачний на п'ять голів. Пальці оті довгі з головами на кінцях пройшли крізь нього і прошили, наче п'ять голок з п'ятьма нитками…

Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. "Щось тут справді відбулося, — подумав він, — нещастя якесь!" Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазія — стояв у майже темній келії. Підійшов до столу й викресав вогню. Припалив скіпку, і трійник на його столі захитав вогниками. Кудлаті тіні засновигали покоєм, Iлля сів на лаву й понурився.

У сінях загупало, перемерзлі у дерево чоботи голосно затупотіли: ішов із дровами грубник Самійло. Хрипко кашлянув за дверима, Iлля наче побачив його через завісу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед собою, із заіненою бородою і з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Iлля не обізвався, забухикав, наче у тимпан ударив.

— Заходь! — гукнув йому Iлля.

Тонкий запах дров, морозу всуміш із важким духом кожуха — Самійло стояв у дверях, як привид. Iлля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоїть у дверях і дивиться з-під острішкуватих брів. Чорне світло лилося з тих очей, а біла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.

— Слава Йсу!

— Во віки віків! — відгукнувся Iлля.

— Чи дозволите, отче ігумене, грубу затопити? Iлля кивнув, і кудлата постать з тим величезним оберемком відступилася назад у сінці. Гримнули дрова об землю — Самійло вдарив кілька разів руками собі під пахви. Ілля взяв свічник і став на порозі.

— Візьми, Самійле, вогню від свічки, — сказав м'яко. — А що, тут і справді велике нещастя сталося?

— Велике, отче ігумене, — буркнув грубник. — Не на ніч таке й оповідати…

Взяв скіпку й підійшов запалити від свічки. Жовте світло впало на його бороду й на острішкуваті брови — Iлля ледве не згукнув: перед ним віч-на-віч стояв його батько.

 

"Блюди, ієрею, — читав Iлля слова із "Застороги", — щоб не був ти незадоволений із того, що є; щоразу роздивляйся свою совість: чи не согрішив ти чого супроти заповіту? Найгірший-бо переступ — батьківські заповіді занедбати, впасти у непослух і в невиконання належного тобі діла. Про такий прогріх повинен ти зі скрутою сердечною жаліти і взяти дбале старання, щоб поправити те, — сповідь треба сотворити, що занедбав ти діло оте, і вседушно каятися тобі треба. Запам'ятай ці слова: нічого в житті своєму не досягнеш, коли не втямиш і не вкладеш у серце цю науку…"

Iлля загорнув книгу: холодний піт висіявся йому на чолі. Вдарив кулаком тричі по палітурці і трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й бліда в далекий час ще перед чернецтвом: луг він побачив заквітчаний, білу стежку, річку, що синьо лягла поміж верболози; він крадеться ще зовсім юним хлопчаком між трави й верболози, лізе по стовбурі старої верби, що видається над водою, звішується з тої верби і, майже торкаючись води, дивиться далеко вперед. Був тоді вечір, вже й смерк плив над плесом та кущами, вода від того ледь-ледь димувала й відсвічувала темно-синім. Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив ці кулі й порозкидав граючись. У тому синьому димі й поміж розкиданих куль, побачив він, купалися дівчата: голі й мокрі тіла їхні блищали й світилися, вони порозпускали волосся й химерно бавилися. Йому здалося, що то русалки справляють своє свято, а може, то й були русалки; Iлля тремтів на вербовому стовбурі, наче трясцею битий, — поймав його великий і незбагнений страх. Блідий і немічний, з тремкими руками й послаблими ногами, він ледве вибрався з того диму і від тих верболозів. Iшов, похитуючись, по луговій стежці, ззаду дзвенів дівочий сміх, а він став немов сновида: губи змерзли, а очі заплющилися. Хитався, наче тятий хворобою, а в заростях терну впав на землю й поранив долоні, і кілька яскравих червоних краплин упало тоді на зелену траву. Світилися вони у смарагді, як вогники чи квітки червонопелюсткові; обличчя змокло, адже плакав він тоді тяжко. Не міг нікому розказати про цей свій переступ, не міг пояснити, що відбувалося, й батькові рідному, ба й брату! Ніхто не поспівчував йому, та й він сам не співчував собі. Уздрів над головою місяць зовсім такої ж барви, як та квітка перед очима, і вуста його торкнула бліда, змучена всмішка.

Вже перед тим, як іти в ченці, він ще раз відчув те саме. Прокинувся, коли ще тільки на світ благословлялося: спав на сіні в повітці і вийшов, збуджений неясним покликом, у двір. Тремтіло на сході перше світло, вже виблідло небо й лежало над селом зморене й півживе. Озвалися в садку птахи, велика роса лежала на траві, білі зорі, як яблука, дрижали в півсутінку. Був тоді чистий четвер, і, може, тому в сусідньому обійсті рипнули двері. Гола жінка стала в прочілі. Він завмер, несподівано змерзнувши й приклеївшись до стіни повітки. Жінка вийшла з віником і почала обмітати довкола будинку. Тихо шурхало помело, великі білі перса мотались в неї між рук, чорна прірва блимнула морочно: жінка збирала сміття в ряднину. Iшла через двір, залита тріпотливим і нервовим світлом ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збитої роси, мела босими ногами ту росу, в одній руці в неї — віник, а другій — біла ряднинка. Iлля не міг на все те дивитися, дзвонив біля тої повітки зубами, а тіло його при тому було мертве.

Жінка висипала сміття на чуже обійстя й поверталася назад по тій-таки голубій стежці, була вона ще зовсім молода, і тіло її співало про красу свою й ранок, що випивав ту красу. Iлля ж бевзем стояв у сховку і не міг стримати дурних сліз. Тоді вдарився лобом об дошки раз, другий і третій, а коли заспівали сусідські двері і коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне тіло, спустився він мимохіть на коліна й вилив до сонця, що вже починало повільно братись угору, одну зі своїх найгарячіших молитов.

Пошук на сайті: