Валерій Шевчук - Дiм на горi (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx546 Кб5372
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb2)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb21663 Кб5821

— Я й відповідаю, — байдуже сказав пан писар і перехилив чарочку…

Цей кметь, крутилося в голові пана сотника, й справді наче заховавсь у шкалупину. Але його треба звідти вибити. Конче треба, бо пана сотника вже смокче черв'ячок. Шкода, що справа віри не в його владі. Адже піп тут також добра псявіра. З ним у пана сотника не повелося відразу.

— I невже він не п'є горілки? — знову спитав з надією в голосі сотник.

— То нечувана річ, щоб хтось не пив горілки!

— А не п'є, — байдуже відказав пан писар. — Хіба що вгостили б ви, ваша милосте…

То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвітлило. Це ще не була до решти зрозуміла думка, власне, й рішення ще не було, але пана сотника просвітлило. Відчував усією душею — у тих писаревих словах був глибший зміст. Але не поспішав, хотів обдумати це ретельніше. Щоб усі ниточки пов'язалися і не було ніде прорви. Поки що можна спокійно посмакувати пиво, а там видно буде.

I він перестав розпитувати писаря, начебто довідався про все. Ковтнув пива й потримав його в роті. Перекотив між зубами й задоволене ковтнув. Пиво й справді було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.

 

Iван повертався од Мотрі заспокоєний. Дівчина зустріла його, як завше, і він відчув той її непорівнянний запах, що так вабив його. Бо коло нього був добрий кінь, який корився його волі, було й сонце, яке відчував, мов жінку, і жінка, яку відчував, як траву. Зовсім забув про свою тугу й гіркоту. Забув навіть про лева, з яким так довго водився на дорозі, і про зарості полину, що там росли. Iшов, патли розвіювалися за ним, як кінська грива, і він радий був з того — відчував, наче кінь іде поруч.

Сонце стало палке й гріло гарячіше, він повертався додому, щоб знову заходитися біля роботи. Вже вабила його, і хотів оддатися їй, як умів, — усім єством. Надходили жнива — мав намір вижати свою нивку за день і ніч. Тоді вимолотити й возити дрова на зиму. Потім він знайде вохри й причепурить хату, а тоді роздобуде зілля, щоб у хаті добре пахло і щоб не дорікав йому домовик. Бо той не любив, коли в хаті був нелад, запускав йому в душу пазурі — мусив тужити.

Він ішов та йшов все швидше і швидше, а коли дістався туди, де боровся з левом, зупинився. Лев лежав на дорозі, розкинувши жовтогаряче тіло, і від його шкури струмувало світло. Iван зачудувався й підійшов до лева зовсім близько. З левової голови вилітали бджоли, а коли Iван нагнувся, запахло йому медом. Бджоли задзвеніли над ним, і він вийняв з левової голови пахучий стільник, їв мед, і йому ставало зовсім солодко. Мед пахнув усіма тими травами, що росли навдокіл, відчувалось у ньому й сонце, що росло в небі. Дзвеніли бджоли й не займали його, а він їв та їв запахущий мед, чудний і солодкий сік землі — йому радісно калатало серце. Узяв ще один стільник і знову відчув траву й сонце. А коли пішов, на душі з'явилися ясна погожість, умиротворення й рівновага. I він відчув усю красу світу.

Степ навколо заріс чебрецем, який лив чудодійні запахи, сонце теж заслалося чебрецем, а на небі не було ні хмаринки. Відчув широкий і неозорий світ і яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося, широка й привільна дорога стелилася перед ним; чисто бриніли бджоли — вони вже знову почали носити мед до левової голови. А навколо все дихало розкішним спокоєм, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цією хвилею і був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербіли до роботи, і він думав про неї, як про чудотворення.

Але біля обійстя він побачив сотника. Той стояв, заклавши руки за спину, й постукував по землі носком чобота. Подивився на нього, і хмарка заслала душу — дивився на велетня тхір. Але надто погожий був Іван сьогодні, тож став і чекав, що повість йому цей непроханець. Сотник люб'язно всміхнувся і простяг руку. Це було несподівано для Iвана, і він завагався, все ще пильно вдивляючись у це з'єднання — людини і тхора.

— Ну то що? — спитав лагідно сотник. — Здоров був!

Iван був надто спокійний сьогодні, щоб не зважити на цю усмішку й цей привітний голос. Тому простяг руку, і сотник раптом відчув, що його долоня ось-ось розчавиться. Але стримався і так само спокійно й лагідно промовив:

— То, може, запросиш у господу?

Iванові знову найшла на душу хмарка, і він подивився на пришельця вже не так прихильно.

— Чого панові треба? — розтис він вуста, але сотник усміхався до нього так само доброзичливо й лагідно.

— Прийшов до тебе на розмову, — сказав він. — Бо я новий сотник в Орілі й хотів би перекинутися з тобою словом…

Iван мовчав, тільки підозріло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не звик, щоб до нього говорили так люб'язно і так люб'язно закликали на розмову. Але сьогодні, певне, такий уже день, і він ледь-ледь усміхнувся, розсуваючи великі вуста.

— Кажіть, що маєте, тут, — буркнув він.

— Е-е, то не годиться! — швидко й лагідно затараторив сотник. — Так гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гості. Але коли не хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником і хочу тримати з усіма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе я. Підемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалакаємо, перехилимо чарку-другу, як ведеться в добрих людей…

Подивився на Iвана очікувально, а той знову побачив тхора. Але згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стільки солодкої радості!

Iшли дорогою, і на них звідусіль ззиралися, бо видовище й справді було кумедне: попереду ступав дрібненький сотник, а позаду, мов прив'язаний на мотуз, повільний і добродушний Iван. I від того, що йшов він так незвично, волосся його не розвіювалося, і він не був такий нездоланно-неприступний. Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всміхався. I люди зовсім чудувалися, а дехто пристав до того ходу.

Iван тільки роззирався: всі всміхалися начебто доброзичливо, всі були начебто добрі, хоч хто зна, чи всміхаються вони, чи кплять? Йому проколов душу холодок, і звична настороженість запалала у погляді, але мед, який з'їв сьогодні, жив у ньому й досі, і він покірно, як віл, плентався за сотником. Людей це зацікавлювало, то й у шинок їх набилося, що й яблуку не впасти.

Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку — молода і в'юнка, вона нагадала Йванові Мотрю. Від того він подобрішав ще більше, а коли сотник сунув йому в руку величезного келиха, знову дурнувато всміхнувся.

— Пий! — закричав сотник з радісним упоєнням.

— Пий! — закричали від столів люди, їм стало так само радісно — тут уже вгадувався бешкет.

Iван подивився на келих, йому вдарив у ніс солодкий дух меду, знову згадався лев, жовтий і осяйний, і бджолиний дзвін, і голосний спів жайворонків. Він подумав, що боротьба з левом так і скінчилася: взяв з його голови мед. А може, прийде він туди ще раз і ще раз вийде той лев?

Од того розправилися Iванові плечі, він став дужий і молодий, аж усі в шинку на хвилю примовкли й насторожилися. Сотник підхопився з місця, скочив до Iвана й стукнув келихом:

— Пий!

Всі заворушилися, загомоніли, почали цокатися й пити; Iван слухав той веселий гам з покірною добротою, а тоді обережно підніс до губ келиха й уперше в житті ковтнув гарячого вогнистого струменя. Йому здалося, що поруч спалахнуло вогнище, бо голові й тілу стало тепло й гарно. Подивився навколо, й товариство гукнуло: "Згода!" Він сам ревнув оте "Згода!" й побачив, що в його руці знову повний келих. Випив уже не роздумуючи й уздрів зелені змійки, що поповзли до нього з усіх кутків. Потім він зрозумів, що то не змійки, а повзе до нього трава й зілля. I почав угадувати, яка це трава й зілля.

На нього повзли хміль і березки, пішов, випнувши груди, звіробій, а за ним, як ніч, — глуха кропива. Там далі витиналися оман і стародуб, ще далі притулилося вонюче зіллячко, і він позирнув на нього з підозрою. Але заусміхалися калачики, захитали голівками ромашки; він уже хотів встати й піти, коли помітив буркун і вдихнув його солодощі. Тоді в руці знову опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось закричав, а він узяв і випив. До нього посунули якісь обличчя, дивні й незнайомі, бо корчили гримаси, тицяли роздутими, як колоди, пальцями, плювались і роздимали ніздрі. Але йому пахло м'ятою, і він вибачив ці крики й плювання — в голові повільно почали крутитися обручі. Один, другий, третій, вони спліталися поміж себе й крутилися, наче кола, яким ніколи не розімкнутися.

Він подумав: "Треба йти додому!" Але йому здалося, що чує сотників регіт, крім того, його стусонули; навколо дивні звірі, дуже багато звірів: людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, всі вони немов показилися — Iвана вже добряче стусонули під ребра. Впало ще кілька ударів, і він раптом розлютився. Скочив на рівні й урізав комусь так, що перед ним засвітилося червоне марево.

— Облиште, — почув він владний сотниковий голос. — Хай вип'є ще!

Йому тицьнули до рук ще кухля — випив його з жадобою. А тоді на мозок поклалося кілька каменюк, і він уже зовсім перестав розрізняти, де він і що з ним коїться.

 

Сотник відчував піднесення. Довго жив передчуттям цієї хвилини, і ось вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до голови оця думка. I він привів цього кметя сюди, викликавши тим немалий інтерес. Але хай усе зроблять вони, думав він, головне напоїти й натроїти. Пан сотник навіть вирішив труснути калиткою — людям це подобається, кому не хочеться випити дармового? Він пив і сам, а тоді почав горлати якісь дурниці, що мали б розпалити гультяїв. I гультяї піддавалися його покликам, ставали веселі й розгнуздані. Iван пив покірно й охоче, пан сотник задоволене стежив, як соловіють його очі, як сивіють і несамовитіють. Він підливав ще і ще, шинкарка моталася, немов учаділа, а люди вже червоніли на виду, вже починалися п'яні розмови, сварки й крики. Цього моменту не можна було пропустити, і він з кухликом у руці обходив усіх. Моргав, шепотів, кивав на Iвана, піджукував. Всі вже дивилися на велетня налитими кров'ю очима; хай іще не час, але вони вже починали звіріти. Вже підлазили до нього і навіть стусали, але так, щоб той не помітив. Це викликало хвилю добрячого реготу.

Сотник знову всунув Iванові келиха, а коли той випив, всі затюкали й зареготали. Підходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за одежу, а один відчайдух налив йому за комір пива. Повітря схитнулося од реготу, а сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував.

Iван сидів за столом і немов не бачив того всього. Його очі посивіли, волосся спадало на плечі брудним віялом, — дурнувато всміхався.

I сотникові ще більше сколошматилось у грудях, особливо через те волосся.

— Гей, ти! — гукнув він якомусь парубчакові. — Ану-но бацни його!

Парубчак підійшов до Iвана і вдарив. На те велетень звівся і став такий страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, і парубчак полетів сторчака. В нього зацебеніла з носа кров, обіллявши рот і сорочку.

— Ага, ти так! — загорлали звідусіль. — Бийте його!

— Облиште! — закричав сотник. — Облиште його! Хай вип'є ще!

Скочив до Iвана і тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспокоївся і одним ковтком випив трунок до дна. А тоді сів і замотав головою.

Потім звівся й захитався. Хотів іти, але його похилило до стіни.

— Га-га-га! — зареготали зусібіч. — Бийте його!

— Хай вийде надвір! — закричав сотник. — Надворі способніше!

Iван і справді прямкував надвір. Всі з'юрмилися за його спиною, і сотник побачив, як яро поблискують у всіх очі. Парубчак обтер уже кров, кинувся вперед і, коли Iван став на ганку, вдарив його ногою.

Велетень захитався і гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звіра, й затусали руками й ногами. Кілька чоловік тягло палиці й ломаки, і на розпластане тіло посипалася хмара ударів.

Тоді сотник сказився. Він закричав, аж звівся навшпиньки:

— Патли! Ріжте йому патли!

Його підмивала ярість, весь він був немов згусток виплеснутої люті, метушився, кричав, але сам не бив.

Люди вже озвіріли й без того. Різали ножами патли й виривали із голови разом зі шкірою.

Iван важко застогнав і заворушився. Люди посипалися з нього, як мурашва, а він із закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима. Тоді вдарено його ззаду ломакою, і він знову звалився долі.

— Очі! — закричав сотник. — Виколіть йому очі!

Чоловік з ножем метнувся до Iвана, і над містечком пронісся рев. Іван знову звівся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультіпаки, і став на повен зріст. По обличчю від очей юшила йому кров, і він ревів. Ревів, мов зранений звір, і безсило махав руками.

Люди вже почали розтікатися по майдану. Тікали, хто куди, тікав і сотник, аж доки на майдані не залишилося ні душі, хіба що писар, який сидів на ганку канцелярії і спокійнісінько кушпелив свою череп'яну люлечку.

Пошук на сайті: