Валерій Шевчук - Дiм на горi (сторінка 59)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.docx546 Кб5372
Скачать этот файл (Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb2)Valeriy_shevchuk_dim_na_gori.fb21663 Кб5821

Над головою незрушно стояв коршак, і тінь од нього лежала зовсім поруч на дорозі. Метелик перелетів із попикової руки на його бриль і сів там, наче квітка. Тоді зворухнувся старий, устав і стягнув шворку на торбі. Ковтнув востаннє й кинув торбу на воза. Пішов опорядити коня, а метелик не злітав йому з бриля. Махав тремтливими крильцями, немов до льоту поривався, але й гадки не мав злітати.

Десь далеко в степу заіржав чи заплакав дикий степовий кінь, і це іржання розлупилося, розплескалося в безмірному просторі.

Почув тупіт копит за спиною, але не обернувся. Так само трюхикав його коник, і так само, понурившись, їхав і він. Вже пара синіх метеликів сиділа на його брилі й наче балакала поміж себе, — миготів крильцями спершу один, а тоді другий.

Наздоганяв воза тільки один вершник, і копита чітко дзвонили в степовій тиші. Літнє закіптюжене обличчя, чорні палкі очі, вуса, закладені за вуха, а на маківці, піднятий вітром, наче півнячий гребінь, чуб — вершник нічим не різнився од посельців цих країв.

Кінь його заіржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула і пропала в просторі; попиковий кінь наче щось пригадав, звів голову й прислухався, хоч уже з десять років він глухий. Однак ніздрі його заворушилися: той погук, що несподівано пролунав за спиною, мав свій запах.

Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив ні дороги, ні степу навколо. Бачив тільки тінь коршака, яка пливла перед возом, наче дороговказ. Тінь мала голову й крила — пташка хитлива й темна. Здавалося, раз і другий, — кінь наздожене її, але завше виривалася з-під копит і відскакувала на косовий сажень.

Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зірвалися й полетіли між тирсу. Войовничий вершниковий чуб ліг на підбриту голову, і від того обличчя його змінилося, стало втомлене і прихильне.

— Чи не до Степана Носа їдете, панотче? — гукнув. Попик повернув спокійне лице й дивився якийсь час на вершника. Нічого не відповів, тільки відвів очі і знову задивився на стрибливу пташину тінь.

— Мене вислано вас зустріти! — говорив вершник, перебиваючи голосом стукіт копит. — Степан Ніс — мій прапрадід, він мене й послав, але я, певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путівець. Це я з могили застеріг ваш повіз. Чи не ви отой піп, що вам сто років? — Вершник заблискотів усмішкою, але старий і пальцем не кивнув. Зігнувся на передку воза й помахував батіжком. Синій метелик повернувся і знову сів на своє місце, і вершник почудувався на цю напрочуд ніжну квітку.

— Ви такий мовчазний, отче, — балакав безперестанку вершник, — а я от люблю потеревенити. Там, у нашому хуторі, я свинар, але не думайте, що темний. Я, отче, знайшов серед прапрадідового майна скриню книг, навчився самотужки читати, хоч всі вони, ті книги, написані незрозумілою мовою…

Старий відірвав погляд од тіні птаха на дорозі. Знову десь далеко заіржав дикий степовий кінь, і відгукнулися до нього Сивко й кінь вершниковий, скинули важко головами — вмирала в глибині цього світу далека луна. Тоді повернувся на бриль і другий метелик, а над головою попика задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебіг дорогу прудкий сайгак, миттю сховавшись у неозорій траві. Попикове обличчя розтануло, немов прокинувся він, вуста його зарухалися — зашепотіли молитву, а очі стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевів очі на свого провідника:

— То куди це ми їдемо, хлопче, мож, розкажеш?

Місто випірнуло, наче з-під землі. Дерев'яні, обмазані жовтою глиною стіни, рів із стоячою цвілою водою, густо засипаною ряскою, і порослий густим бур'яном вал. По стінах повзли пагони витких рослин із плодами, схожими на шишки дурману, в деяких місцях їх зібралося так густо, що стіна робилася зовсім зелена. Дорога, якою вони їхали, була польовим, мало збитим путівцем: колеса лишали дві зелені колії притоптаного зілля.

— Оце і є наш хутір, — сказав вершник і раптом ударив коня. Обігнав воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене місто. Метелики зірвалися з попикового бриля і замахали синіми крильцями; коршакова тінь раптом пропала, і попик мимохіть глянув угору. Не було в небі ні хмарини, ані птаха, не дзвонили й жайворони, тільки лежало, як мідна миса, незвично велике й жовте сонце.

Вершник щось закричав там, біля воріт, з вежі визирнуло вусате обличчя, загримотіли ланцюги, і над ровом повільно опустився звідний міст.

Старий поїхав просто на той міст і на розчинені ворота. Білі брови його ледь звелися — побачив він раптом ущерть забиті людьми вулиці. Люди там, за ворітьми, підстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були одягнені вони в однакову одежу: синій каптан і зелені штани, жінки мали зелені сукні і сині корсетки, а всі чоловіки були однаково стрижені: з чубом, що розпадався від тімені на всі боки, й голомозі.

Попик аж рота розтулив від здивування, показуючи жовті пеньки зубів, але очі його були так само спокійні. За мить стулився йому й рот, і він затрюхав просто на ті ворота, що гостинно розчинилися перед ним, і на тих синьо-зелених людей, котрі жваво вигецували на майдані якийсь надто бадьорий танок.

Грало троє музик, один на лютню, один на скрипку, а третій бив у бубонець, обличчя їхні були урочисті, і звуки весело роздзвонювалися навкруги. Жінки скакали, підіймаючи пучками над землею важку тканину своїх суконь, а чоловіки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси: жінки наче відмахувалися, збиваючись у гурт, від партнерів, а чоловіки прискакували до них з притупцем і розривали густий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися сині корсетки й зелені сукні: всі були поважні й надихнуті, як і музики, а в їхніх рухах прочувалася трохи неприродна завченість.

Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на ці веселощі, і жоден м'яз не здригнувся на його лиці. Зняв капелюха, наче хотів пересвідчитися, чи й справді покинули його метелики, і вітерець, що повіяв із глибини міських вулиць, лагідно звіяв його біле волосся.

Через юрбу їхав, махаючи пугою, недавній супровідник. Голосні виляси били повітря, і танцівники мимохіть розсувалися, даючи попикові дорогу. В просвіт побачив старий залиті сонцем порожні вулиці, по одній із них біг черво-ношерстий собака, по другій ганялося одне за одним кілька кошенят, а третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й поїхав через юрбу, що продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очі й зуби, роздималися ніздрі — ці люди все-таки веселилися. Тупали ногами й крутилися, і, хоч жоден з них не усміхався, були вони задоволені.

Коник трюхикав так само спокійно й монотонне, як і серед степу. Впустив голову й думав свою конячу думу; старий погасив недоречну серед цього серйозного люду всмішку. Треба було скерувати воза в одну із вулиць, і він вибрав ту, яка світилася пусткою.

Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха брама, бо звуки музики, важкого дихання й сопіння, шерех підошов і шурхіт тканини — все це раптом зникло, лишилася тільки ця порожня вулиця з двома рядами будинків і самітний віз, що гримотів по кам'яному бруці. Будинки навколо обплелись, як і все в цьому місті, виткими рослинами, й попик поїхав між двох зелених кучерявих стін. Витяг із торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й посмоктав, злегка похитуючись.

Звів очі вгору: так само безхмарно висіло небо і так само цвіло сонце. Над головою в нього задзижчало кілька гедзів, і їхнє гудіння здалося заголосне в цій тиші.

Шкуринка в роті розмокла до решти, і попик задоволене проковтнув Її. Це підкріпило його, і він спинив коня, щоб злізти й розімнути закляклі ноги. Злазив, постогнуючи й крекчучи, тоді взяв у руки віжки, і коник знову рушив. Отак вони й ішли по тій довгій зеленій вулиці: старий кінь і старий, аж пісок з нього сипався, чоловік.

 

З'явилися попереду на гладких гнідих конях три вершники, і вулиця раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий ішов, дивлячись собі під ноги, метлялася благенька його ряса і стоптані, аж руді чоботи. Біла борода його звіювалася набік, і відслонювався з-під навислого чуба високий і крутий лоб.

Вершники прискочили до воза й одночасно злетіли з коней. Коні заіржали й закрутилися, відгукнувся до них і Сивко, а попик зирнув на пришельців спокійними синіми очима.

Підходили до нього за благословенням: важкі, ситі й здорові чоловіки, нагиналися низько і чоломкали простягнену руку. Попик махнув пучкою над їхніми червоними шиями, і вони покірно один за одним відходила набік.

— Нас послано, — сказав один із них, — провести вашу милість.

Попик хитнув головою, не сказавши, однак, і півслова, і незграбно поліз на підводу. Три пари рук одночасно підхопили старого й шанобливо всадили його на сидінні.

Їхали помалу, троє супровідників на ситих конях з червоними шиями й голомозими головами, їхні сідниці просторо розкладалися на крупах, а ззаду все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий віз і в ньому, наче хлопчика, спокійного й незворушного старчика.

Над ними висів розпечений казан сонця, чисте небо розгорнуло синє шатро, і не було там ні тіні. Сипалося на вулицю й будинки синє сяйво, і повітря од того здавалося живе й драглисте. Драглисто-зеленими бачилися будинки пообабіч дороги і навіть оті вершники попереду на зелених конях із синіми спинами. Подумалося старому, що це три метелики впряжено в воза, тріпотять вони крильми і тягнуть його. Юне обличчя Фаетона зирнуло на нього з розширеним зором і розтуленим ротом — був то він сам з часів молодості.

— Вінконосче премудрий, Миколаю, — забурмотів попик, потуплюючись. — Подай моїй душі просвіту, що освітить темряву її, щоб я з радістю прославив пам'ять твою!…

 

Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулиці, їхав на ті спини вслід за трьома метеликами-проводирями, і його далекозорі очі чітко бачили напружені шиї тих людей: ставали вони навшпиньки, щоб прозирнути вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучі, щедро надьогчені чоботи біля землі.

Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть людом, аж яблуку ніде впасти. Всі стояли в потилицю один одному, розсіваючися по майдану віялом. Були тут самі чоловіки: на ганку стояли музики й грали жалобної. Кілька хлопчаків у білих сорочках натхненно співали жалісного канта — текли їм од власного співу на очі сльози.

Попик стояв на возі, одне око засльозилось і в нього, і він утер його закіптюженим рукавом. Незмигно дивився на те стовписько, і його рука мимоволі поповзла до лоба, накладаючи чесного хреста. Сотні облич обернулись у його бік і завмерли: стояв сивий наморений коник, невеличкий віз, а на тому возі крихітний дідок у білій полотняній рясі, в солом'яному брилику, на якому сиділо два сині метелики.

Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи проїзд для воза, і коли попик торкнув свого коня, через майдан було прокладено залиту сонцем дорогу. Уздовж того проїзду вилаштувалися дві шереги, чітко розкладені на кольори: чорний біля самої землі, вище — зелені штани, а ще вище — сині каптани. В одного з десяти голомозих темніла чуприна, і ці чуприни були як віхи в рожевому морі голених голів.

Коник спокійно трюхикав між тих шерег, похитував головою й монотонне переставляв утомлені ноги. Попик надивився вдосталь на ці напрочуд однакові обличчя й барви і впустив голову. I тільки коли переїхали вони майдан, зиркнув уперед і побачив широко розчинені ворота, в які вже в'їжджали його супровідники і куди спрямувався і його коник. Там, у дворі, стояло кілька огрядних чоловіків, а коли віз в'їхав до двору, вийшов з того гурту здоровенний дід з поруділими вусами і з банькатими очима — з-за спини того діда визирнуло темне, поморщене жіноче лице.

Підходили по черзі за благословенням, спершу дід, за ним — жінка, потім — усі решта, що стояли в цьому дворі. Попик простягав кожному руку й махав пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них не виходили слова — шелест якийсь невиразний, наче листя шамотіло.

— Просимо ласкаво в господу, панотче, — схилився чемно в поклоні дід. — Ми на вас давно сподіваємося…

 

Кімната — півтемна, бо в ній не було вікна, тільки світився зі стелі крайчик світла. Стяга падала на підлогу, розширяючись донизу, і в тій стязі сидів на ослінчику білий, як сметана, дідок. Дивився, не мигаючи, очі його світилися ласкою, і в тому хиткому пливучому промінні він аж палахкотів. Борода срібно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв під осяйною кучугурою білого волосся. Бриль старого був покладений на коліно, і на ньому спали, склавши сині крильцята, двоє метеликів.

Навпроти сидів на ослоні господар, приплющив очі, і обличчя од того стало втомлене й сонне. Жінка подалася тулубом уперед, поклавши одну руку на коліно, а другу посилаючи до того сивого дідка, що так незвично світився серед помешкання.

— Стривай, стара, — озвався густим басом господар. — Я розповім про те сам…

I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хліб, і дівчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, — вистукує ціп, і розприскується навсібіч зерно; тук-тук-тук, — стукотить дівоче серце, і з обличчя її розприскується сміх; тукотить серце і в наймита, він повертає веселе, пітне й закурене обличчя, а ціп у його руках ходить і ходить, і лупить той ціп по землі; б'ються серця їхні у такт тому стукоту, а очі дивляться — розвестися не можуть.

Жінка втерла сльози і захитала сумовито головою.

— Еге-ге! Так воно було, так!…

Побачив попик, як вискочила та розпашіла дівчина з кухні, як схопила притьма відра з коромислом і пішла якось боком-боком, схвильована така і розчервоніла. Тоді перестрів її по дорозі Iван Доломан…

Пошук на сайті: