Валерій Шевчук - Мор

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_mor.docx)Valerii_shevchuk_mor.docx164 Кб1396
Скачать этот файл (Valerii_shevchuk_mor.fb2)Valerii_shevchuk_mor.fb2625 Кб1598

 

Валерій Шевчук

Мор

 

Розділ І. СТРАННІЙ

 

Чоловік брів порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтріпалася й висіла клаптями, взуття майже розлізлося — черпав ногами сиву, суху куряву, і та провисала за ним туманцем. Чоловік ішов, понурившись, начебто його тільки й цікавило, що розбите понікуди власне взуття. Він не помітив і того, що на небі зібралися хмари і зникло сонце, таке палюще й нещадне в усі найближчі дні, які він пам'ятав: а коли гримнуло над головою, він здивовано звів посіріле од куряви обличчя і подививсь у небо з неймовірним зачудуванням. Але не побачив ні хмар, ні чистих, вигрітих латок неба, котрі ще світилися в густому накопиську, натомість на переніссі напружилася зморшка, і він почав щось згадувати.

Це «щось» теж був гуркіт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскіт мушкетів: а коли небо перерізала їдка блискавиця, він увіч пригадав, як блискочуть під сонцем шаблі, почув іржання коней і побачив з'єднані в обоз війська. Але цей його спомин був надто короткий і виник тільки через те, що так нагло почувся грім; зрештою прогриміло ще раз і ще — знову заблискотіло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя і начебто пробуджувався, бо згадував: гуркіт грому, як ляскіт гармат та мушкетів; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, ніби огорнені зусебіч ворожим військом обози, — коні помчали по небу, бліді коні смерті, і він почув трупний запах, який уже стільки часу його переслідує. Коні таки бігли небом, бліді, сумні коні, і їхала на них вершником у кільканадцятьох відбитках сухокоста. Блиск її коси — як блиск шабель, і в міражному світлі, що на мить заливало землю, він побачив роздуті від спеки тіла й почув крики поранених. Йому заболіло від напруження у грудях, і він подумав мимохіть, що перед грозою була довга чорна ніч. Здається, плавав у морочній ріці, було боляче розплющувати повіки, бо відляск хвиль — наче удари ножа, і небо стало тоді особливе — лився з нього синій спокій. У червоних пасмугах стояли, як гори чи далекі казкові міста, громади хмар, наче опинився він у потойбічному світі, і лише це марево давало змогу йому щось у тій темряві побачити…

Дощ дзьобав куряву, маленькі водяні чоловічки з розгону плюхались у пухкий порох і поринали в нього. Кілька гострих крапель упало на зведене обличчя, і цього стало досить, щоб чоловік збагнув, що в нього після того бою пропала пам'ять. Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну ріку, в якій купався. Потім він пробудився і пізнав незвідане раніше почуття порожнечі.

 

Небо, яке узрів після пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небачені досі краєвиди: бліді срібні дерева з карбованим срібним листям, голубі і ясно-сині плеса, на яких росли золоті кущі. Все це не викликало в нього подиву, хіба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що світ уподібнений до людини: земля — як тіло, скелі — ніби кістки, а трава й дерева — волосся! Він шепотів цю свою єдину думку, як молитву, бо все ще не позбувся відчуття порожнечі. Через кілька хвилин збагнув, що там, у небі, здається, є ще одна жива душа і тремтить вона і сипле срібним дзвоном: жайворонок. Усвідомив, що світ цей виростає під небом величезним срібнолистим, огненним деревом, яке розпрямляє своє гілляччя й дихає, бо воно живе; що той невгомонний співак над головою покликаний звістити йому це. В грудях чоловіка вже не стукотіло серце вояка, він своє, здається, відвоював…

Нитка спогаду обірвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. Чоловік здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потік, але за хвилю знову звів обличчя, заплющив очі й покірно слухав, як миє йому лице злива. Стало від того приємно й затишно, і все тіло щасливо здригнулося, прийнявши благодатну вільгу: отож знову в ньому щось спалахнуло, і він ще раз повернувся на поле, де в нього пропала пам'ять…

 

Хтось поклав йому на плече руку, і він.перелякано сахнувся. Відскочив злякано, але до нього рушив незнайомець, викидаючи вперед закривавлену ногу й простягаючи руку.

— Та це ж я, Процю, не лякайся. Гукаю тебе, а ти ніби оглух… Не впізнаєш мене?

Проць похитав головою. Дивився на незнайомця прозорими очима, і на душі в нього лежала порожнеча.

— Отямся, Процю! — вигукнув козак. — Це я, Сомко Струсь, і хай посвідчить небо, були ми з тобою друзі!

Проць знову похитав головою. Його очі налилися болем, але залишилися так само порожні й холодні.

— Десь тебе вдарило, Процю, що так на мене дивишся? Мене он з мушкета поцілено, сам бачиш: ледве шкандибаю. Наше військо пішло геть, і тільки через те, що поспішало, нас не закопали, як мертвих.

Проць роззирнувся. Навколо й справді лежало всіяне трупами бойовисько. Де-не-де вблискувало лезо шаблі, здіймали хоботи побиті гармати, валялася розтрощена амуніція. Висів нудливий запах, і безліч мух роями тремтіли у спечному повітрі. Проць захотів переконатися, що там, у високості, ще живе срібний співун — жайворонок, але, як на те, птах уже не дзвонив. Тоді йому стало сумно, адже й справді не знав, як тут опинився, на цьому закиданому трупами полі, і чого хоче чоловік, котрий знову до нього заговорив. Дивився на вуста, що ворушилися, й нічого не тямив. Козак знову простяг до нього руку, і Проць перелякався.

— Не підходь до мене! — сказав загрозливо і вихопив шаблю, яка висіла при боці.

— Схаменися, Процю! — закричав Сомко Отрусь. — Це ж я, твій побратим, як можеш ти на мене оружну руку підіймати?

Шабля зависла у Процевій руці — дивився він на свого колишнього побратима зачудовано. Зрештою рука безсило впала і шабля дзенькнула об камінь. Це начебто пробудило Проця. Глянув перелякано на Сомка Струся, а за мить уже тікав од нього, вряди-годи перечіплюючись через трупи.

— Зовсім знетямів, — із скрухою в голосі сказав Сомко Струсь і захитав вражено головою…

 

Дощ лив странньому на обличчя, і, здається, саме це пробуджувало в ньому спогади. Але не тяглися вони поза ту чорну ріку, в якій так довго купався: з натугою пригадував тільки те, що сталося, відколи пробудився…

Отож біг він через поле, густо покрите трупами, аж доки не витекло йому з грудей повітря, і він зупинився, намагаючись віддихатися. Озирнувся перелякано, але не побачив Сомка Струся: той упав на землю. Прийшло до нього благе й тихе відчуття, і знову задзвонив над головою жайворонок. Голова була неприкрита, і йому здалося, що сонячне проміння болюче копирсається в мозкові. Відчув він і запах, солодко-нудотний, бридкий; тисячі мух зуділи навколо, безсилі пробити повітря крильми. Процеве тіло почало тремтіти. Сонячні черв'яки роз'їдали мозок, і він знову задихнувся — повітря для нього занадто густе. Хтось ніби прошепотів до нього, що на цьому полі, мовляв, е жива душа, що треба заспокоїтися й повернутися до Сомка. Розпитатися і щось, може, збагнути чи про щось довідатися. Але знову відчув острах: здалося, думки його забриніли, ніби мухи в повітрі. Годі дати їм лад чи повернути те, що було до цієї хвилини, — існував у світі зовсім не так: мав здатність мислити, а водночас не знав про що.

Мухи зграйкою налетіли на обличчя, і він, незвідь-чого злякавшись, скочив і побіг, важко хекаючи й ледве перебираючи ногами. Серце рвалося йому з грудей, але не міг зупинитися, і це тривало доти, поки не розступилася під ним земля й не покотився він у переярок. Потемніло в очах, знову потрапив у чорну ріку, а коли очуняв, відчув, що рука його мокра.

Лежав біля джерела і раптово зрадів. Почав мочати у студеницю обличчя і не стуляв повік. Коливалися перед ним розмочені стебла, шматки кори й листя, мале жабеня зіщулилося під коренем і вибалушилося на нього — він пив з присьорбом воду, і в горло тік колючий холод. Вода здавалася солонуватою,. а може, це був його піт чи сльози?

Присів біля джерела й роздивився. Йому пекло в горлі, а все тіло ніби бджолами було покусане. Він раптом подумав, що не знає власного обличчя. Сидів, обхопивши руками голову, і перед очима райдужно плелася химерна сітка. Довкола так само чувся одурманливий запах і так само бриніла крильми тьма мух. Він постановив якомога швидше тікати з бойовиська — робити йому тут нічого. Був підсвіжений зимною водою і мав уже силу йти. Знав, що попереду його чекає багато болю, але залишатися тут ще жахкіше. Боліло йому й зараз — щось скімлило в грудях, якась туга чи розпач, щось незвісне й пекуче…

Відновлював усе, що бачив і відчував на бойовиську після того, як виплив із чорної ріки. Не помічав, що стоїть зовсім мокрий серед дороги, що курява на ній не тільки прибита, але й перетворилась уже в багнюку: ріс тут, серед хлюпоту, плюскоту й ляпання, ніби рослина, тягнув до неба чисто вмите, заросле бородою обличчя, очі були розплющені й запливали водяною плівкою. Це допомагало ловити уявою далекі й такі запорошені з'явиська й ладнати їх в одну мозаїку — пізнав раптом просту істину, яка його вразила над усе: тільки той, хто згадує, може називатись у цьому світі живим…

Там, у переярку, кинув мимохідь поглядом на куща, що звішувався над кручею, й побачив розтерзане тіло жовніра. Той упав навзнак на гілля, розкинувши руки й ноги. Проць закричав, але йому здалося, що той крик нагадує вороняче крупання. Здається, він і є ворон — на ньому чорне, лискуче пір'я і гостро виблискує проти сонця дзьоб. У нього скляні очі, і він пострибає зараз полем серед тих страшних, роздутих колод…

Подерся на крутосхил, але земля осипалася йому з-під рук та ніг, і кілька разів він з'їжджав долі. Але знову ліз, бо вже починав гнати його жах. Так опинився на горі й роззирнувся. Перед ним простиралось страшне, криваве поле. Повільно шкутильгав по ньому Сомко Струсь, і, боячись нової з ним зустрічі, Проць кинувся в обхід яру до лісу. Йому наморочилось у голові, трава плуталася під ногами, але він не сповільнював бігу. Зрештою потрапив у захисну тінь дерев і затрюхикай, трохи збанимши ходу. Тоді й здалося йому, що вся ота тьма мух кинулася за ним у погоню: очі вирячилися, груди ходили, як ковальський міх, калатало серце й підгиналися коліна. Він уже не біг, а стрибав, падав, зводився і знову стрибав. Серце йому розширилося, стало велике-велике і от-от мало тріснути. Вже й бігти не було куди: дерева так ущільнилися, що буцався в одне чи друге. І тільки коли вигнався на лісову галявину, відчув, що сили в нього нема. Вдруге провалилася під ним земля, і знову полетів він у чорну ріку, тільки далекий чорний воронячий погук долинув до його напівпогашеної свідомості — здається, то був його власний стогін і крик…

Коли очуняв, побачив небо — високе, святкове, з ошатними хмарами. Сонце ^щедро розсипало проміння й ранило очі. Тоді він заплющився й проказав молитву до того, хто у багряницю одягнений, хто славний милосердям і, як драною одежею, покритий покірливістю. До того, хто увінчаний вінком звершених чеснот, хто переселився з землі в небеса і хто дивиться на нас; до того, зрештою, хто шле нам долю нашу й наше покликання; странньому конче треба, щоб звістив він йому, куди має повести його і навіщо так дивно його почав спитувати. «Повідж і звісти мені», — попросив він із упокоренням, відчуваючи солоний смак власних сліз.

Лежав на галявині, міцно склепивши повіки. Навколо стояла тиша, якої потребував, але сподіваної полегші не чув. Шуміли неподалік дерева, вітерець забігав і сюди й гойдав торочкасту траву. Пахло чебрецем, і гули в повітрі бджоли. Проць похитувавсь у тих хвильних шумах і відчував, як поступово очищається від туману голова, як починає працювати мозок, як тіло набирається сили, що, здається, вливалася в нього таки з високості. Його гойдала земля, м'яко-колисливо, і він плив, зворушений і вражений. Знав, що йому треба в цю мить розплющитися, що, можливо, зараз станеться якесь чудо: повернеться те, чого йому бракує.

Мало не осліп від сонця, яке полилося в його порожні очі. Не міг на нього дивитися, через це перекинувся на бік й здивовано задивився, як біля нього клопочуться комахи. «Земле моя, — подумав розчулено, — незмінна й чудова земле!»

Довкола було тихо. Урочисто й по-святковому тихо. Довкола розливався чудовий запах квітів та зела. Бриніли біля нього бджоли, а може, мухи, що супроводжували його від бойовиська. Він раптом затурбувався, роззирнувся вражено — де він і що з ним? Але навколо не було ані душі, і він знову заплющився, щоб іще раз узяти в душу теплої тиші й сокровенного спокою, якого так гостро й нагло запрагло його серце…

Ішов по голій, порошистій дорозі, і жодна душа не зустрілася йому на шляху. Натомість заболіло в грудях, наче була там дивна рана, адже.нутро його — ніби дупло. Вже забув, що він Проць: не мав ні імені, ні минулого, міг тільки іти й дивитися перед собою. Довкола стелилися розкішні краєвиди: горби, порослі гайками, й поля, повні житнього колосу. Всю дорогу над ним тріпотів жайворон, а ще незмінно висіла за плечима зграйка мух. Таки вивів її із страшного поля і тяг за собою, безсилий звільнитися. Трохи дивувався, що не траплялося по дорозі жодного мандрівника, тож коли привиділися йому міські стіни, неймовірно зрадів. Майже побіг туди, але його чекало розчарування — містечко таки йому привиділося: дорога, по якій ішов у степу, ввижалася за вулицю, а жита росли з хідників, зі стін та з дахів будинків. Все було мана, яка кличе й вабить людську душу. Гойдались у повітрі гілки дерев, повз які проходив: здавалося, й дерева також ступають тією порожньою вулицею. Стіни похитувалися, ніби й містечко, й вони потонули у хвилях. Странній дивився крізь водяну товщу: пливла на нього риба, зоріла пласкими дурними очима і тицялася йому в груди…

Сторінка 1 з 19 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 > У кінець >>

Пошук на сайті: