Валерій Шевчук
ПАННА КВІТІВ
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі і, може, не на нашій землі, як і всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене платтячко, таке старе, що мусила щоранку зашивати його травою. На голові в неї була хустина, схожа на пелюстку, і світилася та хустина між травами, як голуба квітка.
Мала та дівчинка ледь-ледь кирпатий носик, від чого обличчя її здавалося трохи здивоване, і назвали б її люди простою, коли б не її очі. Були вони величезні й зелені, і коли хто придивлявся до них, то здавалося, що то не очі, а зірки якісь особливі світяться. Щось там таке промінилось у них і тріпотіло, таке щось цікаве й славне світилося й жевріло, що годі було не всміхнутися до тої дівчинки й не захотіти погладити її ніжно по голові.
І ще та дівчинка не мала власної хати, не знала ні тата, ні мами, а все кудись ішла, без кінця мандруючи по світі. І це не тому, що була вона така походяча і не могла всидіти на місці, а через химерну свою вдачу. Отже, ходячи отак по світі, спинялася Зеленоочка в якогось господаря, ставала в нього на службу. Спершу той жалів дівчинку і був до неї лагідний, але згодом звикав і до неї, і до її дивних очей. А люди здебільшого тим і химерні, що, як звикнуть до чогось, перестають помічати диво, на яке колись невимірно чудували-ся,— хіба ж можна, щоб диво та й жило побіч? Тому й на чудові дівчинчині очі переставали дивуватися, і вже менше усміхалися до неї, і переставали ніжно гладити її по голові. Більше того, дехто навіть починав на неї кричати й лаяти, а дехто й руку підіймав, хоч дівчинка зовсім не була ледача. Вона працювала й працювала, але не так, як дорослі, а всього лиш як дитина.
Йдучи кудись послана, завжди спинялася біля квітки, з якої спивала мед бджола, і стежила за тим пильно. А часом піймає в коробку жука, прикладе її до вуха і слухає, як той жук невдоволено бурмоче, ніби хоче зрозуміти, як це воно сталося, що серед білого дня він забрів у ніч та ще й до того таку тісну і шкарубку?
Іншого разу дівчинка лягала на траву й дивилася, як хилитаються над нею суцвіття трави і як пишуть вони на хмаринках і на синьому тлі неба щось таке цікаво-небувале. Не кожен таке може уявити, особливо дорослі, в яких вона служила. Через це кричали й сварилися, а часом і руку на неї підіймали. Тоді Зеленоочка плакала гірко, як плачуть усі діти, і з очей її сипалися сльози, чистіші від джерельної води і солоніші від усіх морів та океанів. І коли виливалися з неї ті сльози, шморгала вона носиком і зводила голову. Дивилася якийсь час, як повільно і незграбно ворушаться на небі хмари, тоді зривала травинку і зашивала нову дірку на своїй сукенці. А потім брала в руки патичок і щезала, як щезає дим після того, коли гасне вогнище. Тоді її хороші очі були неначе випиті й змучені, і дивне світло не мінилося і не грало в них, босі ж ноги ступали й ступали в білий порох і йшли, йшли.
Була дівчинка така мала й тендітна, що цвіркуни приймали її за свою сестру, а жайворони, дивлячись на неї згори, чудувалися: з якого це часу й квіти почали ходити?
Отак ішла вона довго. А коли доходила до тої межі, де кінчається світло і починається темінь, зовсім забувала про невдячного й сердитого господаря, і її виплакані очі знову наливалися чарівною силою. Лягаючи спати, вона довго не заплющувалася. Роса падала однаково на траву довкола й на дерева, на цвіркунів і на неї. Очі були розплющені доти, аж доки не відчувала Зеленоочка, що її кудись несе. Здавалося їй, що не поміж трав вона лежить, а знову-таки йде. І йшла вона отак і йшла аж до світанку, вже до нової межі, де кінчається темінь, а починається світло. І прокидалася з першим погуком птаха, знову маючи очі такі ясні, що зорі порівняно з ними — щось притьмарене й німе.
2
Того ранку було багато сонця, а трава від роси аж голубіла, й кожна павутина, що її розкидали по світі павуки, тримала по великій, світлій, як дорогоцінний камінець, краплині. Ці краплі промінились і грали, відбиваючи від себе золоті списики променів, а Зеленоочка, прокинувшись у траві, довго сиділа, дивлячись на ті краплі. Її очі того ранку були чудові, як ніколи. Вона встала й роззирнулася і побачила тоненьку стежку. Зрештою пішла по тій стежці, яка привела її до не великої і не малої хати, стіни якої були не білі й не темні, вікна якої були з круглих шибочок, а дах із очерету. Двері були низькі, давно не фарбовані, а на ґаночку, що складався з двох сходинок, сидів сивий дід, у роті якого стриміла череп'яна люлька. Із тої люльки снувався дим, якийсь трохи й не звичайний, наче стояв на тій люльці напівпрозорий, тонкий і худий чоловічок і топтався по жару обома ногами.
— Доброго дня, діду! — дзвінко сказала Зеленоочка і подивилася на старого такими очима, побачивши які, годі не
розчулитись.
Дідок витяг із рота люльку і подивився на дівчинку таки захоплено.
— Яке воно славне! — сказав він лагідно,— А підійди-но ближче!
Дівчинка підійшла і знову зирнула величезними, зеленими й променистими очима.
— А справді славне,— сказав дідок,— Іди я тебе по голівці погладжу!..
Дівчинка підійшла ще ближче, і старий погладив її по голові, власне по голубій пелюстці хустини.
— Ви живете тут самі, дідусю? — спитала Зеленоочка.
— Авжеж, сам,— сказав дід, і прозорий худий чоловічок у нього на люльці затанцював, намагаючись витягти ноги, занурені в жар.
— То, може, вам треба помічниці? — сказала Зеленоочка,— Я вмію все робити: і їсти варити, і прати, замітати й грубу топити…
— Отака маленька? — здивувався дід, і прозорий димовий чоловічок у нього на люльці похилився вбік.
— Це нічого, що я маленька,— сказала дівчинка,— Правда, може, не зроблю все так вчасно, як дорослий…
— Коли так, залишайся,— сказав дід, і димовий чоловічок у нього на люльці начебто вклонився,— В мене небагато й роботи: носитимеш із лісу хмиз… Багато мені хмизу треба…
— Навіщо вам багато хмизу? — спитала Зеленоочка.
— Е-е, багато знатимеш — скоро стара станеш,— засміявся дід, і димовий чоловічок аж застрибав у нього на люльці,— А де твоя мама, дівчинко, чи тато? Де ти живеш, і чи знають вони, що пішла ти в найми?
— Мама й тато? — вигнула брову дівчинка,— А-а, ви про те питаєте… Дивно, чомусь усі питають у мене одне й те ж. А скажіть, дідусю, що таке мама й тато? Я в усіх питалася, і всі з мене сміються…
Тоді запалилися очі старого якимсь дивним вогнем. Він позирнув на малу так, що в тої мимохіть зашкрябалося щось у п'яточці, а на вуста його лягла солодка усмішка.
— Бачу, що ти сирота, дівчинко. Певне, важко тобі жилося в світі?
— Еге ж, я, мабуть, сирота,— сказала тонко й трохи жалісно дівчинка,— Так і мій попередній господар казав. А що таке сирота, дідусю?
— Це коли ні мами, ні тата нема. То питаю: певне, тобі важко жилося на світі?
— Чи важко мені жилося? — спитала дівчинка,— Хто його знає! По-моєму, не важко, бо, коли ставало важко, я брала собі та й ішла.
— Бідненька, бідненька! — сказав дід якимсь нещирим голосом і простяг холодну і кощувату руку, щоб знову погладити Зеленоочку.
— А чого це я бідненька? — здивувалася дівчинка,— І мені таке чудне те слово: сир-ота, начебто я й справді сир. А я, дідусю, тільки дівчинка. Прислужую я, знаєте, так: не добре й не погано, але вмію робити багато чого. Правда, я не зовсім моторна і часто люблю задивлятися на небо. Чи можна буде мені у вас дивитися у небо?
— Скільки завгодно,— сказав дідок.
— А ще я люблю балакати з жучками, цвіркунами і птахами. Попередній господар забороняв мені це робити.
— І вони тебе розуміють? — спитав старий, а димовий чоловічок застрибав у нього на люльці.
—. Хто його зна,— сказала дівчинка,— Та й байдуже це… А ще я люблю дивитися на квіти…
— Дивитися на квіти? — посерйознішав дідок.
— Еге ж. Коли, наприклад, прилітає бджола і починає спивати мед.