Стильова своєрідність роману «Дім на горі» 

 

Часова структура І частини

Тут переплітаються три оповідання: про Галю та інших жите­лів дому; про Миколу й Олександру Ващуків, батьків Неоніли; і про Івана Шевчука та його жінку Марію.

Кожній розповіді характеристичним рух уперед і назад у хро­нології, що дезорієнтує читача. Всезнаючий оповідач залюбки подає інформацію про часове пов’язання між подіями, але таким способом тільки містифікує читача, який не знає, коли відбува­ється розповідне «тепер»: «Вийшли з того дому, якому судилося через десять років загинути разом з його веселою господинею. Через п’ятнадцять років він знову зустрінеться з Олександрою Панасівною...». Правда, взявши під увагу всі такі часові натяки, можна дуже накладно визначити час кожної події. За враженням часової непроглядності криється строга хронологічна послідов­ність, однак, роман навмисне приховує календарні конкретності від читача. Події в житті дому на горі позбавлені дат, а через це — виразного пов’язання з загальною «публічною» історією. Таким чином, Друга світова війна опиняється майже на марґінесі роз­повіді, а революційні події 1917-1921 рр. навіть не згадують.

Поетичність прози

Поетичність Дому на горі проявляється в тому, що читач, читаючи слова й речення, свідомий їхнього навантаження зна­ченнями й асоціаціями. Витворюється враження, що кожна річ чи явище є не тільки собою, а також символом; що кожний образ має своє місце в обдуманій загальній системі.

Так, наприклад, прочитавши про те, як Володимир «сидів непорушно на камені, невідривно дивлячись на той бік річки, де жовтіло перше осіннє листя, і йому здавалося, що, коли сидітиме так ще з кілька годин, перетвориться на ящірку», читач опиня­ється перед питаннями інтерпретації: який існує символічний зв’язок між каменем та осіннім листям? Чому Володимирові тут здається відповідним перетворення якраз у ящірку?

Урочистість стилю

Речення синтаксично прості. Переважає складносурядність. Мова твору уникає порівнянь і метафор. Усі стилістичні сигнали перконують читача, що тут роповідається про важливе, небу­денне; йде мова не так про одноразові події чи про індивідуаль­них людей, як про великі й значущі узагальнення.

Тип розповіді в першій частині в певних аспектах архаїч­ний, подібний до гомерівського епосу (напочатку сказано, що трапиться, й уся розповідь — це не відкриття нового, а під­твердження відомого, ритуального переказання міфічного). Так і в першій частині Дому: у бабиному міфі сказано все суттєве, а решта розповіді тільки домальовує заздалегідь відому схему, показує в деталях правдивість і достовірність міфу. Друга час­тина роману своєю розповідною структурою багато більш модерна. Дванадцять «оповідань» другої частини є в дійсності новелами, розповіді лінійної побудови, які викликають зацікавлення незви­чайністю сюжету, драматичністю й несподіваністю сюжетних поворотів і розв’язок.

Новели другої частини роману виявляють чималу тонкість у керуванні напругою, у творенні нових і перетворенні старих сюжетів, у викликанні атмосфери невпевненості й жаху, у вимисленні розповідних несподіванок. Новели полонять фабулою.