Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.docx)Vasil_shklyar_elemental.docx297 Кб1504
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.fb2)Vasil_shklyar_elemental.fb2469 Кб1252

 

Шкляр Ва­силь

Еле­мен­тал

 

Час­ти­на пер­ша 

1

По­чаток цієї тем­ної історії я люб­лю на­зива­ти ви­тока­ми, бо во­на й справді витікає із тієї надмірної до­зи джи­ну, яку я доз­во­лив собі у на­шому пол­ко­вому барі «Пог­ли­нач змій». Вза­галі-то я п’ю не­час­то, як і ли­чить ди­кому гу­сакові, але іноді та­ки на­долу­жую втра­чене, особ­ли­во у стані гли­боко­го смут­ку за справжнім бор­щем та нор­маль­ною жінкою. Са­ме так ста­лося і під ту ве­селу оказію, ко­ли я «ви­пус­тив джи­на із пляш­ки» і він підхо­пив ме­не у ви­хор зовсім не­перед­ба­чува­них подій.

На по­чат­ку трав­ня, ко­ли наш Леґіон свят­кує свою найбіль­шу пе­ремо­гу «Ка­мерун», тут ого­лошу­ють день відчи­нених две­рей, і не­дос­тупна те­риторія псів вій­ни пе­рет­во­рюєть­ся на прохідний двір. Сю­ди су­нуть всілякі гості, жур­на­люги, кло­шари, роз­зя­ви і навіть дівулі з неп­ристой­но при­пух­ли­ми гу­бами та надією влип­ну­ти в якусь ро­ман­тичну при­году. Іноді це їм вдаєть­ся, як, нап­риклад, моїй вес­нянку­ватій ластівці Ніколь, кот­ру я, ско­рис­тавшись «відчи­нени­ми две­рима», за­тяг­нув тоді до ба­ру, аби под­ра­тува­ти гу­сей із на­шого секціону[1]. Крім усь­ого, я хотів віддя­чити Ніколь за бур­хли­ву нічку, про­веде­ну в її од­нокімнатній квар­тирці, схожій на келію грішної чер­ниці. А мо­же, то й справді бу­ла келія, ад­же ста­ровин­ний бу­динок, у яко­му змос­ти­ла гніздо моя ластівка, ко­лись на­лежав мо­нас­ти­реві. Я в це повірив од­ра­зу, бо ліжко Ніколь зай­ма­ло всю кімна­тину, і в квар­тирі ще за­лиша­лося місце тіль­ки для тісної ду­шової, де, зви­чай­но ж, мож­на бу­ло й по­моли­тися. Са­ме там я роз­ди­вив­ся на зво­руш­ли­ве лас­то­вин­ня Ніколь, яке на роз­пашіло­му тілі прос­ту­пало в най­нес­подіваніших місци­нах.

Але тоді, в барі, й­ого вид­но бу­ло не скрізь, хо­ча стрей­че­ва сук­ня Ніколь при­хову­вала ли­ше її най­враз­ливішу плоть. Та ць­ого ви­яви­лося дос­татньо, аби не­обач­ний бу­гай Ма­рек по­рушив свя­те пра­вило леґіоне­ра: «Ніко­ли не ка­жи зай­во­го». Вид­но, він уже хиль­нув не мен­ше за ме­не, бо відра­зу, як тіль­ки ми сіли за сусідній сто­лик, так одвісив ниж­ню гу­бу, що на неї мож­на бу­ло повіси­ти ковінь­ку.

Ніколь усміха­лася до всіх і до всь­ого. Ніколь цвіла і пах­ла — пах­ла драж­ли­вими пар­фу­мами і ми­нулою ніччю. Її тіши­ло це всуціль чо­ловіче то­варис­тво, це хміль­не тир­ло, де зібра­лися до во­допою самі же­ребці, і во­на всією со­бою вби­рала їхні відверті пог­ля­ди і від то­го ста­вала іще гарнішою, зміню­вала­ся на очах, як змінюєть­ся сум­не де­рево Мо­луксь­ких ос­тровів під свіжим по­дихом ночі. Ніколь і са­ма без особ­ли­вої со­ром’яз­ли­вос­ти по­зира­ла дов­круж, і я навіть помітив, як її пог­ляд зу­пинив­ся на ав­то­маті, який випль­ову­вав нам без­коштовні пре­зер­ва­тиви.

— А це прав­да, що вам за­боро­нено од­ру­жува­тися? — зі щи­рою цікавістю за­пита­ла во­на.

— Ав­жеж, вісім років.

— Вісім ро-о-о-о-оків?

— Дрібни­ця, — ска­зав я. — По­чекаєш?

— Зви­чай­но. — Ніколь охо­че прис­та­вала на будь-яку гру. — По­думаєш, яки­хось вісім років. Мені не бу­де ще й трид­ця­ти. А тобі?

— А мені бу­де… Іде­аль­ний час для од­ру­жен­ня.

— Ти чу­до, — во­на про­вела паль­ця­ми по моїй щоці. Ох, ця слас­то­люб­на ру­ка — млос­но-ліни­ва, трош­ки во­лога від збуд­ження, але зав­жди пев­на се­бе.

Я знов прик­лався до склян­ки із джи­ном, уже не відчу­ва­ючи гос­тро­го сма­ку ялівцю.

— А це прав­да, що ви їсте змій? — спи­тала во­на.

— Брех­ня, — ска­зав я. — Ми їмо жіночі сер­ця. Чи при­най­мні би­чачі яй­ця.

— О! — засміялась во­на. — А чим за­пиваєте?

— До­щем.

— До­щем? — Ніколь так сміяла­ся, як сміють­ся ду­же щас­ливі або дур­ненькі жінки, що, влас­не, од­не й те са­ме. Але во­на й далі розквіта­ла і пах­ла, як нічне де­рево Мо­луксь­ких ос­тровів, і всі згля­дали­ся на нас; навіть тве­резий бар­мен Сиріл уже вкот­ре по­казу­вав мені ве­лико­го паль­ця.

Отоді-то все й зіпсу­вав Ма­рек, бо від заз­дрощів бов­кнув та­ке, що відра­зу ви­дава­ло й­ого постій­ну про­пис­ку.

— Де ти підче­пив цю ря­бу ко­билу? — спи­тав він росій­ською і змор­щив свою мон­го­лоїдну плес­ка­ту мар­ми­зу.

Сторінка 1 з 65 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 > У кінець >>