Василь Шкляр - Елементал

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.docx)Vasil_shklyar_elemental.docx297 Кб2451
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.fb2)Vasil_shklyar_elemental.fb2469 Кб2348

 

Шкляр Ва­силь

Еле­мен­тал

 

Час­ти­на пер­ша 

1

По­чаток цієї тем­ної історії я люб­лю на­зива­ти ви­тока­ми, бо во­на й справді витікає із тієї надмірної до­зи джи­ну, яку я доз­во­лив собі у на­шому пол­ко­вому барі «Пог­ли­нач змій». Вза­галі-то я п’ю не­час­то, як і ли­чить ди­кому гу­сакові, але іноді та­ки на­долу­жую втра­чене, особ­ли­во у стані гли­боко­го смут­ку за справжнім бор­щем та нор­маль­ною жінкою. Са­ме так ста­лося і під ту ве­селу оказію, ко­ли я «ви­пус­тив джи­на із пляш­ки» і він підхо­пив ме­не у ви­хор зовсім не­перед­ба­чува­них подій.

На по­чат­ку трав­ня, ко­ли наш Леґіон свят­кує свою найбіль­шу пе­ремо­гу «Ка­мерун», тут ого­лошу­ють день відчи­нених две­рей, і не­дос­тупна те­риторія псів вій­ни пе­рет­во­рюєть­ся на прохідний двір. Сю­ди су­нуть всілякі гості, жур­на­люги, кло­шари, роз­зя­ви і навіть дівулі з неп­ристой­но при­пух­ли­ми гу­бами та надією влип­ну­ти в якусь ро­ман­тичну при­году. Іноді це їм вдаєть­ся, як, нап­риклад, моїй вес­нянку­ватій ластівці Ніколь, кот­ру я, ско­рис­тавшись «відчи­нени­ми две­рима», за­тяг­нув тоді до ба­ру, аби под­ра­тува­ти гу­сей із на­шого секціону[1]. Крім усь­ого, я хотів віддя­чити Ніколь за бур­хли­ву нічку, про­веде­ну в її од­нокімнатній квар­тирці, схожій на келію грішної чер­ниці. А мо­же, то й справді бу­ла келія, ад­же ста­ровин­ний бу­динок, у яко­му змос­ти­ла гніздо моя ластівка, ко­лись на­лежав мо­нас­ти­реві. Я в це повірив од­ра­зу, бо ліжко Ніколь зай­ма­ло всю кімна­тину, і в квар­тирі ще за­лиша­лося місце тіль­ки для тісної ду­шової, де, зви­чай­но ж, мож­на бу­ло й по­моли­тися. Са­ме там я роз­ди­вив­ся на зво­руш­ли­ве лас­то­вин­ня Ніколь, яке на роз­пашіло­му тілі прос­ту­пало в най­нес­подіваніших місци­нах.

Але тоді, в барі, й­ого вид­но бу­ло не скрізь, хо­ча стрей­че­ва сук­ня Ніколь при­хову­вала ли­ше її най­враз­ливішу плоть. Та ць­ого ви­яви­лося дос­татньо, аби не­обач­ний бу­гай Ма­рек по­рушив свя­те пра­вило леґіоне­ра: «Ніко­ли не ка­жи зай­во­го». Вид­но, він уже хиль­нув не мен­ше за ме­не, бо відра­зу, як тіль­ки ми сіли за сусідній сто­лик, так одвісив ниж­ню гу­бу, що на неї мож­на бу­ло повіси­ти ковінь­ку.

Ніколь усміха­лася до всіх і до всь­ого. Ніколь цвіла і пах­ла — пах­ла драж­ли­вими пар­фу­мами і ми­нулою ніччю. Її тіши­ло це всуціль чо­ловіче то­варис­тво, це хміль­не тир­ло, де зібра­лися до во­допою самі же­ребці, і во­на всією со­бою вби­рала їхні відверті пог­ля­ди і від то­го ста­вала іще гарнішою, зміню­вала­ся на очах, як змінюєть­ся сум­не де­рево Мо­луксь­ких ос­тровів під свіжим по­дихом ночі. Ніколь і са­ма без особ­ли­вої со­ром’яз­ли­вос­ти по­зира­ла дов­круж, і я навіть помітив, як її пог­ляд зу­пинив­ся на ав­то­маті, який випль­ову­вав нам без­коштовні пре­зер­ва­тиви.

— А це прав­да, що вам за­боро­нено од­ру­жува­тися? — зі щи­рою цікавістю за­пита­ла во­на.

— Ав­жеж, вісім років.

— Вісім ро-о-о-о-оків?

— Дрібни­ця, — ска­зав я. — По­чекаєш?

— Зви­чай­но. — Ніколь охо­че прис­та­вала на будь-яку гру. — По­думаєш, яки­хось вісім років. Мені не бу­де ще й трид­ця­ти. А тобі?

— А мені бу­де… Іде­аль­ний час для од­ру­жен­ня.

— Ти чу­до, — во­на про­вела паль­ця­ми по моїй щоці. Ох, ця слас­то­люб­на ру­ка — млос­но-ліни­ва, трош­ки во­лога від збуд­ження, але зав­жди пев­на се­бе.

Я знов прик­лався до склян­ки із джи­ном, уже не відчу­ва­ючи гос­тро­го сма­ку ялівцю.

— А це прав­да, що ви їсте змій? — спи­тала во­на.

— Брех­ня, — ска­зав я. — Ми їмо жіночі сер­ця. Чи при­най­мні би­чачі яй­ця.

— О! — засміялась во­на. — А чим за­пиваєте?

— До­щем.

— До­щем? — Ніколь так сміяла­ся, як сміють­ся ду­же щас­ливі або дур­ненькі жінки, що, влас­не, од­не й те са­ме. Але во­на й далі розквіта­ла і пах­ла, як нічне де­рево Мо­луксь­ких ос­тровів, і всі згля­дали­ся на нас; навіть тве­резий бар­мен Сиріл уже вкот­ре по­казу­вав мені ве­лико­го паль­ця.

Отоді-то все й зіпсу­вав Ма­рек, бо від заз­дрощів бов­кнув та­ке, що відра­зу ви­дава­ло й­ого постій­ну про­пис­ку.

— Де ти підче­пив цю ря­бу ко­билу? — спи­тав він росій­ською і змор­щив свою мон­го­лоїдну плес­ка­ту мар­ми­зу.

Мо­же, ще все обій­шло­ся б, але, прав­ду ка­жучи, я не­долюб­лю­вав ць­ого пи­хато­го мос­ка­ля, до яко­го навіть не прис­та­вало лагідне ім’я Ма­рек. Я вже знав, що він слу­жив у Росії і під час якоїсь су­тич­ки порішив там сво­го взвод­но­го. Дій­шло до то­го, ка­зав Ма­рек, що той над­зю­рив у ку­холь і при­мушу­вав й­ого ви­пити. Як­що так бу­ло нас­правді, то я нічо­го не маю про­ти, але все те мені ви­дало­ся леґен­дою, ко­ли в Конґо цей ге­вал зас­тре­лив ста­рого неґра тіль­ки за те, що той десь по­цупив ка­муфль­ова­ний ком­без і пе­рев­дягнув­ся в нь­ого.

А в барі ме­не най­дуж­че за­чепи­ло за жи­ве те, що Ніколь не ро­зуміла росій­ської, про­те відчу­ла, що мо­ва про неї, і лю­бень­ко всміхну­лася Ма­рекові.

— У ме­не та­ке вра­жен­ня, що ти й сь­огодні лиг­нув сечі,— стро­мив я шпиль­ку в й­ого бо­люче місце. Я про­мовив це май­же з мос­ковсь­ким ак­центом, але й­ому не дій­шло.

— Що ти ска­за-а-ав? Ану пов­то­ри!

— Не пий сечі, бо во­на б’є тобі в го­лову.

— Ти, са­лоїд! — він підско­чив до на­шого сто­лу і вхо­пив мою ж та­ки, ще не­допи­ту пляш­ку із джи­ном.

Мені зовсім не хотіло­ся ви­руша­ти услід за доб­лесним росій­ським взвод­ним, що поліг смер­тю хо­роб­рих від ру­ки Ма­река, та бідо­лаш­ним неґром, а то­му, зво­дячись на рівні, я зацідив бу­гаєві поміж ро­ги з та­кого роз­ра­хун­ку, аби ць­ого вис­та­чило на кіль­ках­ви­лин­ну ам­незію. Але я та­ки був на доб­ря­чому підпит­ку, бо трішеч­ки не вга­дав — під щи­колот­ка­ми пруг­ко хрус­ну­ло пе­ренісся, і Ма­рек за­валив­ся нав­знак на підло­гу. Він та­ки знеп­ри­томнів і навіть не под­бав про мій не­допи­тий джин — пу­зата пляш­ка ви­пор­сну­ла з й­ого ру­ки і ви­бух­ну­ла, як про­типіхот­на ґра­ната, роз­бриз­ку­ючи навсібіч ос­колки. Мені навіть зда­лося, що Ма­рек та­кож, як пій­ло, роз­пли­ваєть­ся по підлозі і й­ого до­ведеть­ся зби­рати в ко­ряк.

Ніхто нічо­го не зро­зумів. Як і бідна Ніколь. Бо замість то­го, щоб ще од­ну нічку відмо­люва­ти гріхи у її келії, я от­ри­мав двад­цять діб прізо­ну[2].

Од­нак порівня­но з на­шою ко­нотопсь­кою «гу­бою», де ко­лись при­щаку­ватий лей­те­нан­тик-су­воро­вець при­мушу­вав ме­не пе­рега­няти во­ду з ка­люжі в ка­люжу, прізон — це прос­то розкішний ку­рорт на бе­резі Се­ред­земно­го мо­ря. Да­ли тобі в ру­ки ґазо­ноко­сар­ку — і впе­ред, стри­жи, хлоп­че, тра­вич­ку, як­що свер­блять ку­лаки, а ко­няча до­за спир­тно­го ви­била з го­лови нас­та­нову на­шого пси­хо­аналіти­ка Ан­дре Сіяка: «Нам не потрібні го­рили, які здатні відду­баси­ти ко­го зав­годно в барі,— ка­зав він. — Ми на­даємо пе­рева­гу хлоп­цям, які мо­жуть відвіда­ти бар, та, зро­зумівши, що це не най­кра­ще місце, вчас­но звідти піти».

Усе це, зви­чай­но, так, і я лиш ди­ву­юся, чо­му цих «не най­кра­щих місць» ніко­ли не бра­кує у нас під самісінь­ким но­сом. Нев­же тіль­ки для то­го, щоб кровні гро­шики пог­ли­начів змій не осіда­ли десь ос­то­ронь? Аби їх не жер­тву­вали, нап­риклад, на мо­нас­тирі та інші бла­годій­ницькі спра­ви?

Ко­сароч­ка дзум­рить у моїх ру­ках, як бджо­ла, і під її дзиж­чання так гар­но ду­маєть­ся. Особ­ли­во про борщ і нор­маль­ну жінку. Ціка­во, чи Ніколь знає, що на світі є борщ, са­ло, ва­рени­ки і є пут­ня горілка, а не всі оці їхні підсо­лод­жені сця­ки, що так по-дур­но­му б’ють у го­лову? Що, окрім стри­жених ґазонів, є ви­сокі не­кошені тра­ви, в яких із нор­маль­ною жінкою мо­же вто­пити­ся навіть та­кий не­пере­вер­ше­ний пла­вець, як я, най­крутіший пла­вець спец­секціону «Жа­би», яко­му на воді і під во­дою підвлад­не все.

А втім, я люб­лю, як пах­не ско­шена тра­ва. Так ще пах­не від мо­лодо­го же­реб­ця, який жує ко­нюши­ну, за­зеле­ню­ючи свої шов­кові заїди, і, щоб швид­ше збігав час, ти мо­жеш у­яви­ти се­бе ко­нем, тим біль­ше, як­що ти ще не­дав­но спав із ря­бою ко­билою, ти вже, вва­жай, став же­реб­цем, який ви­пасає ось ці со­ковиті га­ляви­ни — чим біль­ше тра­ви, тим кра­ще. Пе­ревтілю­вати­ся ду­же лег­ко, тут не потрібно жод­них зу­силь, особ­ли­во як­що ти вже дав­но не лю­дина, а зви­чайнісінь­кий еле­мен­тал — істо­та, яка жи­вить­ся стихіями.

Втім, той-та­ки наш пси­хо­аналітик Ан­дре Сіяк ка­же, що еле­мен­та­ли (це й­ого улюб­ле­на те­ма) сто­ять не ниж­че за лю­дину і відрізня­ють­ся від неї ли­ше тим, що в них не од­на ду­ша, а кіль­ка. Різни­ця по­лягає в то­му, ка­же Ан­дре Сіяк, що ми не по­ходи­мо від Ада­ма. Так, ми зо­дягаємо­ся, за­кохуємо­ся, іноді навіть од­ру­жуємо­ся, але діти на­лежать не нам. Ми роз­чи­няємо­ся в людсь­ко­му на­товпі і знаємо все, що відбу­ваєть­ся нав­ко­ло. Щоп­равда, дех­то із нас за­лишаєть­ся на рівні рос­линно­го існу­ван­ня, од­нак той, хто нав­чить­ся підко­ряти собі всі стихії, хто зуміє жи­вити­ся ни­ми, як жа­ба жи­вить­ся ко­маха­ми, той змо­же все.

Нев­довзі мені да­дуть шанс пе­реко­нати­ся в ць­ому, та по­ки що я, зви­чайнісінь­кий же­ребець, ви­пасаю тра­ву. Її сік аж бриз­кає з-під гребінця ко­сар­ки і лос­ко­че мою… ні, не ду­шу, ад­же їх у ме­не ба­гато, а це все од­но, що не­має жод­ної. На­томість я маю хіба що міцну груд­ну клітку, в яку час від ча­су хтось підки­дає зо­зулині яй­ця.

Сторінка 1 з 31 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 > У кінець >>

Пошук на сайті: