Василь Шкляр - Елементал (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.docx)Vasil_shklyar_elemental.docx297 Кб2801
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.fb2)Vasil_shklyar_elemental.fb2469 Кб2748
Я слух­ня­но за­вод­жу ру­ки за спи­ну і під ту мить, ко­ли до них тор­каєть­ся не ме­тал, а тіль­ки й­ого хо­лод, роб­лю один блис­ка­вич­ний рух. Та ні, це відбу­ваєть­ся знач­но швид­ше, ніж спа­лахує блис­кавка, кла­ца­ють бран­зо­лет­ки чи на­тис­куєть­ся спус­ко­ва ско­ба ав­то­мата; як­що ти не нат­ре­нова­ний стріля­ти в те­рорис­та у на­товпі, а за­раз не хо­чеш пок­ласти ра­зом зі мною сво­го бра­тана, то опус­ти ав­то­мат, він тобі вже ні до чо­го, в такій си­ту­ації не­має гіршої зброї за «ка­лаш­ник», повір мені, брат­чи­ку, як­що не хо­чеш ви­пус­ти­ти киш­ки з оць­ого чу­дово­го хлоп­ця, який так не­обач­но опи­нив­ся в моєму «зах­ваті попідсил­ки»; це вам, па­не Сіяк, не ка­рате і навіть не бой­овий го­пак, це страш­ний зах­ват, ко­ли од­на ру­ка обій­має ваш стан і її ста­леві пальці вхо­дять гли­боко у живіт, попід реб­ра, так, що за­хоп­лю­ють їх ізсе­реди­ни, а дру­га ру­ка п’ятірнею зми­каєть­ся на гор­лянці, як вов­ча па­ща. І що ціка­во, цей прий­ом най­кра­ще де­монс­тру­вати на та­ких-от жи­лавих хлоп­цях, ху­дих, су­хор­ля­вих, які бе­руть не си­лою й ма­сою, а своєю ней­мовірною спритністю і вер­тлявістю. Я знаю цей тип, во­ни гнучкі і слизькі, як глис­тю­ки, во­ни не да­ють­ся ні рук, ні ніг, ти пе­ремо­лотиш сто тонн повітря, по­ки влу­чиш у й­ого дрібну, зміїну голівку.

А цей, що так не­обач­но пот­ра­пив мені до рук, — справжнісінь­кий ко­ман­дос, це із тих сприт­ників, що під час відбо­ру ди­ких гу­сей виб’є із кон­курсу най­дуж­чо­го мо­цара, во­но вит­ри­вале й жи­вуче, як пес, ніби вже на­роди­лося псом вій­ни, і страх як лю­бить роз­ма­люва­ти пе­ред боєм свою мар­ми­зу чи при­най­мні на­чепи­ти якусь маш­ка­ру. Знай на­ших. Цей ма­коцвітний бла­зень та­кож на­чепив на се­бе чор­ну мас­ку, на­че зібрав­ся гра­бува­ти банк, на­че ук­раїнсь­кий змопівець, що й­де до цер­кви ми­рити ба­бусь із різних кон­фесій, надів, при­шеле­пок, ту мас­ку, а те­пер лу­пає очи­ма крізь прорізи на сво­го інтеліґен­тно­го бра­тана, як обісра­ний.

Той теж ні в сих, ні в тих, роз­гу­бив­ся біда­ка і по­пер упе­ред, в ата­ку пішов, сци­копіхо­та не­щас­на, ру­копаш­ної за­хотів. Мені до­вело­ся зро­бити пов­ний вер­ти­каль­ний шпаґат, щоб «ка­лаш­ник» за­летів аж за фікус, але ж вод­но­час я зму­шений був відпус­ти­ти ко­ман­до­са, і те­пер во­ни вдвох бра­ли ме­не в ле­щата.

Для пе­реди­ху я збіль­шив кон­так­тне по­ле, ми­мохідь за­гилив­ши обид­ва «ма­кари» до фіку­са, щоб увесь ар­се­нал три­мати на оці, а потім стис­нув дис­танцію, опи­сав но­гою пе­ред сплюс­ну­тим но­сом об­лудне ко­ло, а дру­гою так за­топив інтеліґен­тові в ро­зум, що він за­гур­котів східця­ми аж до біль­яр­дної, мет­ля­ючи ру­ками уже як ма­некен. Як­що в то­му підвалі во­дили­ся па­цюки, то й­ого знай­дуть уже зовсім без вух.

Єди­ний, хто був справжнім про­фесіона­лом се­ред цієї ми­лої ком­пи, то це, зви­чай­но, ко­ман­дос. Він справді знав ка­рате, і в й­ого діях відчу­вала­ся не ли­ше доб­ра шко­ла, а й ви­нят­ко­ва кра­са. У спор­тивно­му кос­тюмі «Puma» він ру­хав­ся ґрацій­но, і справді як пу­ма, й­ого так і хотіло­ся пог­ла­дити по хреб­ту. Наш бій міг би ста­ти най­кра­щим ви­дови­щем у ць­ому ша­ле, але після то­го, як він по­бачив, що спітка­ло й­ого дру­га, і за­лишив­ся зі мною сам на сам, якось ураз зів’яв, змізернів, ним ке­рував уже не хист, а тіль­ки тва­рин­на лють. Я зав­дав й­ому зовсім сла­бень­ко­го уда­ру, так, щоб навіть не скалічи­ти, тим біль­ше, що ко­ман­дос сам приніс бран­зо­лет­ки, яки­ми я міг й­ого на­дов­го знеш­ко­дити.

Ко­ли він упав нав­знак і ле­жав не­рухо­мо, як ли­сич­ка-сес­трич­ка, я ли­ше підій­шов і зірвав з нь­ого чор­ну в’яза­ну мас­ку. Це бу­ла Ася.


 

4


 

Во­на сиділа у ліжку, підтяг­нувши прос­тисти­рад­ло до підборіддя, і на її об­личчі не бу­ло вже ні стра­ху, ні зди­вуван­ня, во­но прос­то зас­тигло в неп­ро­никній бай­ду­жості; навіть тоді, ко­ли я ввімкнув світло, її очі не прим­ру­жились бо­дай інстин­ктив­но, як це зав­жди бу­ває після тем­ря­ви. Її не зди­вував навіть цей во­дяник, що невідь-звідки тут узяв­ся в мокрім одіві і бо­сий. Втім, на мені вже бу­ла ле­гень­ка бо­лоньєва кур­тка, яку я при­хопив з чу­жого пле­ча не зад­ля вдя­ган­ки, а тіль­ки за­ради ки­шень — тре­ба ж бу­ло ку­дись пок­ласти по­дарун­ки для Сміта і Вес­со­на.

— Хе­до, я прий­шов по те­бе, — ска­зав я.

Бліде об­личчя коль­ору мо­лодо­го ме­ду бу­ло нез­во­руш­ним.

— Хе­до… Я той, хто мав заб­ра­ти те­бе ще на лісничівці. То не моя ви­на, що я запізнив­ся.

Во­на зве­ла на ме­не сині очі, в яких сто­яла фіоле­това відтінь.

— Зо­дягай­ся, у нас не­має ані хви­лини.

Я вий­шов за двері, щоб во­на ме­не не со­роми­лася, од­нак з кімна­ти не до­лину­ло жод­но­го шур­хо­ту, і тоді я знов сту­пив до її по­кою, відчи­нив ша­фу і, вхо­пив­ши якусь ко­ротень­ку три­котаж­ну су­кен­ку, на­тяг її на Хе­ду че­рез го­лову. Я зо­дягав її, як сон­ну ди­тину, во­на зовсім не пру­чала­ся, нав­па­ки, моя без­це­ремонність тро­хи ви­вела Хе­ду з шо­ку, і ко­ли я взяв її за ру­ку, во­на покірно пішла за мною.

Ми східця­ми спус­ти­лися вниз, пе­рет­ну­ли хол, де, зда­вало­ся, під час гро­зи би­лися нав­ку­лач­ки чор­ти, потім че­рез тем­ний саж, у яко­му міцно спав кнур, вий­шли на бал­кон. Гро­за бу­ла на за­мов­лення: те­пер во­на вщух­ла, і тіль­ки з да­ху ліни­во спа­дали краплі. У небі де-не-де продзь­обу­вали­ся зірки, по­вер­хня озе­ра ло­вила їх ан­тра­цитові відблис­ки.

Я стриб­нув з низь­ко­го бал­ко­на, прос­тягнув ру­ки на­зустріч Хеді, і на мить во­на опи­нила­ся в моїх обій­мах. До­торк її гру­дей до моїх до­лонь схви­лював дуж­че, ніж там, у кімнаті, ко­ли я по­хап­цем на­тягу­вав на неї су­кен­ку. Звісно, те, чо­го не ба­чиш, зав­жди не­покоїть гостріше.

Те­пер, ко­ли я опус­тив її на зем­лю, Хе­да са­ма вхо­пила ме­не за ру­ку і так її стис­ла, що сумніву не бу­ло — во­на та­кож уг­леділа ри­бал­ку, що ле­жав долілиць на мок­ро­му ґраніті. Дзвіноч­ки на спінінґах висіли без­гомінно, ніхто не три­вожив й­ого сну.

— Не бій­ся, — ска­зав я. — Сідай у чо­вен.

Це був ду­же зав­бачли­вий ри­бал­ка, він три­мав чо­вен на­пого­тові з вес­ла­ми, бо ко­ли на га­чок пот­рапляє ду­же ве­лика ри­бина, її кра­ще бра­ти з чов­на, а не підтя­гува­ти до бе­рега, де во­на швид­ше мо­же зірва­тися.

Я не збре­хав Ан­дре Сіякові, ко­ли ска­зав, що вес­лу­ван­ня і пла­ван­ня у ме­не на пер­шо­му місці. Кіль­ка­над­цять по­махів вес­ла­ми вис­та­чило для то­го, щоб цей зовсім нес­портив­ний чов­ник пе­рет­нув озе­ро, і ко­ли він ткнув­ся но­сом у пісок, на то­му боці, де сто­яло ри­баль­ське ша­ле, видніла тіль­ки жов­та не­вираз­на пля­ма.

А ось на пісоч­ку і мої меш­ти, че­ка­ють сво­го гос­по­даря, як вірні пси. У чем­ності я пе­ревер­шив са­мого се­бе: пе­ред тим, як зай­ти в ша­ле, роз­зувся.

Я по­дав Хеді ру­ку, во­на ско­чила із чов­на, і ми побігли до дро­тяної ого­рожі, яку моя дівчин­ка мог­ла по­дола­ти ли­ше в один спосіб — ста­ти мені на плечі, потім сту­пити на вер­ше­чок ме­тале­вого стов­па-рей­ки, до яко­го кріпи­лося по­лот­но ме­режі, а вже звідти стриб­ну­ти на зем­лю.

Ко­ли я присів, во­на ме­не зро­зуміла. Це бу­ла ду­же делікат­на сце­на: Хе­да, щоб не впас­ти, ста­ла на мої плечі нав­при­сяд­ки, і ме­не охо­пив той бо­жевіль­ний стан, ко­ли після по­боїщ особ­ли­во хо­четь­ся жи­ти. Моя го­лова опи­нила­ся між її стег­на­ми, я відчув дур­манний аро­мат жіно­чого тіла, пах со­лод­кої от­ру­ти, в сто­над­цять разів не­без­печнішої за укус коб­ри; я три­мав її за ступні на своїх пле­чах і по­волі зво­див­ся на рівні, бо­ячись по­хит­ну­тися від за­памо­рочен­ня. Хе­да та­кож по­волі вип­росто­вува­лася, три­ма­ючись за дро­тяні вічка, і ко­ли ста­ла у по­вен зріст, я нап­ру­жено ди­вив­ся на вер­ше­чок стов­па, ку­ди во­на му­сила сту­пити впев­не­но і без­по­миль­но, а ба­чив білу смуж­ку тру­сиків між її но­гами.

Я швид­ко, по­ки не за­точив­ся, відпус­тив її ступні, Хе­да сяг­ну­ла но­гою на вузь­ке вістря стов­па, пруж­но відштов­хну­лася вго­ру й плиг­ну­ла до­лу, але при­зем­ли­лася зовсім нев­да­ло. Во­на, як кішка, впа­ла на чо­тири «лап­ки», та оскіль­ки не бу­ла кішкою, роз­прос­терла­ся на землі, ко­рот­ка су­кен­ка за­дер­ла­ся, ого­лив­ши її сіднич­ку, і я вже не ба­чив Хе­ду в пітьмі, а тіль­ки ба­чив білу пля­мину, ба­чив білу «сер­ветку», що нею при­рода наділи­ла ди­ких ко­зуль, розмістив­ши її вгорі між задніми но­гами, трішеч­ки ниж­че хвос­та, для то­го, аби ко­зулі, біжу­чи вночі, ба­чили од­на од­ну за тією «сер­веткою».

То був ма­як-оберіг, я ду­мав, що ці ма­яч­ки є тіль­ки в ди­ких ко­зуль та ще, мо­же, в оленів, й ось те­пер та­ка біла «сер­ветка» кли­кала ме­не із піть­ми, вка­зу­ючи до­рогу.

Підтяг­нувшись на дро­тяній ме­режі, я за мить уже був біля Хе­ди, обе­реж­но її підвів.

— Ти не за­била­ся?

— Ні,— во­на всією со­бою при­хили­лась до ме­не. — Тіль­ки зда­лося, що па­даю в прірву. За­раз… за­раз піде­мо.

Ще був час. При­най­мні Сміт і Вес­сон по­винні зберіга­ти цілко­витий спокій. Я впо­рав­ся на­бага­то швид­ше, ніж мож­на бу­ло сподіва­тися.

Після гро­зи усе дов­круж заніміло, але ти­ша у лісі зда­валась жи­вою, — мож­ли­во, то­му, що із со­сон ще па­дали важкі краплі. А ту­ди далі бу­ло так тем­но, що я знов узяв Хе­ду за ру­ку. Во­на не за­питу­вала, ку­ди ми й­де­мо, і я їй теж нічо­го не по­яс­ню­вав. Це справді бу­ла ми­ла про­гулян­ка з гар­ною дівчи­ною, про­гулян­ка, про яку я так мріяв, ще ви­руша­ючи у цей во­яж. Мені навіть ста­ло шко­да, що ми так швид­ко прий­шли до ма­шини.

Сміт і Вес­сон че­кали на ме­не, як два вірні че­реви­ки, за­лишені на дру­гому бе­резі. За­бачив­ши нас, Сміт навіть вис­ко­чив з «Опе­ля» і дбай­ли­во відчи­нив задні двер­ця­та.

— Все нор­маль­но?

— Ти ж ба­чиш, — ска­зав я, са­дов­ля­чи Хе­ду на заднє сидіння, і вже хотів бу­ло сісти й собі по­руч із нею, аж рап­том Сміт різко хряс­нув двер­ця­тами, і я по­бачив у й­ого руці пісто­лет.

Пошук на сайті: