Василь Шкляр - Елементал (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.docx)Vasil_shklyar_elemental.docx297 Кб2801
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_elemental.fb2)Vasil_shklyar_elemental.fb2469 Кб2748
Я у два ско­ки опи­нив­ся на дру­гому по­версі, відчи­нив двері, і по­дих мені за­бив за­пах жінки, чу­жої, нез­най­омої жінки, той за­пах вів у Хе­дину кімна­ту, і я пішов на нь­ого уже по­волі, нек­ва­пом, м’яко так пішов, як барс, і, на­решті, по­бачив цю кра­сиву га­дину, цю змію підко­лод­ну, що сліпи­ла ме­не своєю неп­ристой­ною вро­дою — очі на все об­личчя, біль­ше нічо­го й не вид­но за ти­ми очи­ма, хіба що гу­би, хтиві і без­со­ромні, чер­во­но роз­ту­лили­ся у зди­вуванні — що за один? — і навіть чуб­чик, що став те­пер ще ко­рот­шим, ніж був, наїжа­чив­ся про­ти ме­не. Ди­во, що мо­же зро­бити кос­ме­тика з жінкою, жод­на плас­тична опе­рація не вит­во­рить то­го, що мо­же ви­чак­лу­вати цей відь­омсь­кий макіяж. Моя об­ску­бана ку­роч­ка вбра­лася в та­ке пір’я, що мені відібра­ло мо­ву, а її си­нющі очі во­лали без­со­ром­ним тріум­фом: ну як?!

Та як: я зі своїм гре­бенем коль­ору жаб’ячо­го ми­ла і се­реж­кою в ліво­му вусі (кра­ще б уже кіль­це за­тяг у ніздрю) міг тут тіль­ки сопіти в ганчіроч­ку. Доб­ре, хоч здо­гадав­ся, де во­на про­пада­ла, і за інших об­ста­вин мій роз­пач, ли­бонь, пе­рей­шов би у гнів, про­те за­раз він та­нув у мені щем­ли­вим теп­лом. Зреш­тою, Хе­да зро­била те, про що я сам хотів її поп­ро­сити, але: а) зро­бити це взав­тра в день виль­оту; б) до кос­ме­тич­но­го са­лону шпаціру­вати ли­ше в суп­ро­воді охо­рон­ця; в) че­пури­тися не так вик­лично, аби мен­ше при­вер­та­ти ува­гу.

— Я тобі й та­ка не по­доба­юся? — спи­тала во­на роз­ча­рова­но, хоч га­дина зна­ла: по­добаєть­ся до за­памо­рочен­ня.

— Хе­до, ти про­вини­лася. Інший на моєму місці за­дер би тобі плат­тячко і так на­давав би, щоб ти за­пам’ята­ла на­дов­го.

— І в чо­му ж річ? — спи­тала во­на. — Я не про­ти.

Це зух­валь­ство, цей синій дим у її очах і ця стри­жена май­же під «нуль» голівка до­вели моє лег­ке за­памо­рочен­ня до нес­тя­ми.

Я взяв її за плечі, по­вер­нув і так ки­нув на ліжко, що ко­рот­ку бла­кит­ну су­кен­ку не тре­ба бу­ло й за­дира­ти. Во­на са­ма підсмик­ну­лася, ого­лю­ючи білу «сер­ветку», та­ку білу, що я не посмів чіпа­ти її ру­ками, на­хилив­ся, узяв гу­бами і ле­гень­ко по­тяг до­низу. Я відчув дур­манний пах її зміїної от­ру­ти й по­тяг­ся до неї, як са­могу­бець, а Хе­да зас­тогна­ла від бо­лю. Во­на пот­ра­пила до рук справжнь­ого пог­ли­нача змій і те­пер, зро­зумівши це, без­си­ло зви­вала­ся у тих ру­ках і бо­рони­лася гли­боким здав­ле­ним кри­ком.

— Хе­до, не бій­ся…

— Ще… ще…

— Тобі не тре­ба нічо­го бо­яти­ся. Як­що ти дівчин­ка… Хе­до, як­що ти дівчин­ка… то я мо­жу з то­бою, як із хлоп­чи­ком.

— Як хо­чеш… як хоч…

— Хе­до…

— Ти мо­жеш і так, і так. І так… як тобі най­дуж­че по­добаєть­ся.

А тоді я знов став ко­нем. Бо­жевіль­на вер­шни­ця мча­ла на мені, не ба­чучи до­роги, мча­ла із зап­лю­щени­ми очи­ма че­рез га­рячу пус­те­лю, при­пав­ши до ме­не мок­ри­ми від уто­ми ло­жес­на­ми, і з ме­не вже та­кож біли­ми бриз­ка­ми летіла піна.

І тіль­ки я, муд­рий досвідче­ний кінь, ба­чив своїм фіоле­товим оком кінець тій до­розі. Там, у то­му кінці, під за­поро­шени­ми пла­тана­ми сто­яв са­мотній вовк і сум­но ди­вив­ся услід ко­раб­леві, що відпли­вав у невідомі краї.


 

6


 

Усе в ць­ому світі має свою ме­жу і свій кінець, — ка­жуть Ко­ран і Біблія, — усе, окрім Бо­жої волі.

Да­руй мені, до­рога Moskau, я не про­ща­юся з то­бою, щоб не нав­ро­чити, я, як лон­донсь­кий денді, щез­ну по-англій­сько­му, а як­що не вдасть­ся, тоді по­гово­римо в Ле­фор­то­во.

А по­ки що ми бе­ремо таксі і ви­рушаємо в Ше­реметьєво, звідки об 11.30 відлітає «Боїнґ-737» за мар­шру­том Мос­ква — Мад­рид з по­сад­кою у Мар­селі. Літак авіаком­панії KLM, як­що не по­миля­юся, бо я не брав квитків у касі по­переднь­ого про­дажу, візь­му їх уже в а­еро­пор­ту не­задов­го пе­ред відль­отом.

Я, зви­чай­но, вже по­бував у Ше­реметьєво, тро­хи об­ню­хав­ся, роз­ди­вив­ся, дізнав­ся, що з квит­ка­ми на цей рейс су­туги не­має. Все бу­де га­разд.

Ми з Хе­дою зно­ву си­димо по­руч на заднь­ому сидінні, я гос­тро відчу­ваю її при­сутність. На ній бла­кит­на су­кен­ка, в буз­ковій во­на так ніку­ди й не ви­ходи­ла, буз­ко­ва бу­де їй прос­то на пам’ять. А мені за­лишать­ся на згад­ку два дар­мо­виси: са­мотній вовк на зе­лено­му тлі бре­лока і срібна се­реж­ка у ліво­му вусі. Все бу­де доб­ре, ми швид­ко прой­де­мо пас­пор­тний і мит­ний кон­троль, у нас тіль­ки руч­ний баґаж — мій бу­валий у бу­валь­цях ху­дий сак­во­яж та жіно­ча сум­ка у Хе­ди.

Ць­ого ра­зу Хе­да на­вела шарм са­ма, я тіль­ки по­диву­вав­ся її хис­тові і сма­ку. А тим ча­сом вис­ко­чив у місто, зро­бив два те­лефон­них дзвінки. Один із них по міжна­родній лінії: наз­вав тіль­ки рейс і да­ту виль­оту. Все. Біль­ше боргів у ме­не тут ніяких.

Таксі мчить нас че­рез довгі мос­ковські го­ни, іноді зас­тря­га­ючи пе­ред світло­фора­ми. Я три­маю Хе­дину ру­ку в своїй, чую, як її гострі нігті впи­ва­ють­ся у мою до­лоню.

— Як ти? — спи­тав я, аби не мов­ча­ти.

— Нічо­го, — ска­зала во­на. — Тіль­ки мені ніку­ди не хо­четь­ся їха­ти.

— Справді?

— Так не хо­четь­ся, що ме­не аж піднуд­жує.

— Мо­же, ти… — я на­хилив­ся до неї і про­шепотів од­не сло­во, тор­ка­ючись гу­бами по­душеч­ки ву­ха.

Во­на усміхну­лася і теж про­шепотіла мені на ву­хо:

— Дур­нень­кий.

Мо­же, й так. Я зга­дав сло­ва Ан­дре Сіяка: «Ми зо­дягаємо­ся, за­кохуємо­ся, іноді навіть од­ру­жуємо­ся, але діти на­лежать не нам».

— Про­бач, — ска­зав я. — Прос­то мені та­кож не хо­четь­ся ніку­ди їха­ти.

— Все га­разд. — Во­на відвер­ну­лася до вікна. — Не пе­рей­май­ся. І біль­ше нічо­го не ка­жи, бо в ме­не по­тече фар­ба.

— Доб­ре. Біль­ше про це не бу­демо. Ко­ли приїде­мо, ти по­чекаєш ме­не в барі. Там сто­ять сто­лики пря­мо у вес­ти­бюлі. Пра­воруч… По­сидиш, по­ки я візь­му квит­ки. І тим ча­сом за­пов­ниш дек­ла­рацію.

— Ти про це вже ка­зав.

— Справді? Ма­буть, мені прос­то хо­четь­ся з то­бою по­гово­рити.

— А мені — кри­чати, — ска­зала во­на.

Все бу­ло, як ми й до­мов­ля­лися. По­ки я, не поспіша­ючи, роз­ра­хову­вав­ся з водієм, Хе­да пішла в приміщен­ня а­еро­вок­за­лу.

Й­ого чорні ку­чері я помітив од­ра­зу. Фран­суа по­курю­вав біля цен­траль­но­го вхо­ду, че­рез пле­че у нь­ого зви­сала роз­чохле­на пор­та­тив­на ка­мера. Ко­ли я про­ходив повз нь­ого, він не повів і бро­вою, тіль­ки ви­кинув не­допа­лок в ур­ну.

На наш рейс уже по­чала­ся реєстрація па­сажирів. Вза­галі в а­еро­пор­тах ду­же ціка­ва публіка. Всяк ди­вить­ся десь уго­ру, лю­ди веш­та­ють­ся із за­дер­ти­ми го­лова­ми, яки­мось ди­вом роз­ми­на­ючись од­не з од­ним. Чи в них пе­ред поль­отом не­бес­не тяжіння уже пе­рева­жає зем­не, чи то прос­то від то­го, що всі інфор­маційні таб­ло світять­ся пе­реваж­но вгорі.

Я підій­шов до внутрішньої авіака­си і з про­ван­саль­ським ак­центом за­питав квит­ки на літак до Мад­ри­да. Будь лас­ка, скіль­ки зав­годно.

— Мені два до Мар­се­ля, ма­дам, — я по­дав у віко­неч­ко свій служ­бо­вий і Хе­дин за­кор­донний пас­порт. — Бізнес-клас, як­що мож­на.

По­ки су­вора, але ду­же чем­на ма­дам офор­мля­ла квит­ки, я роз­зирнув­ся дов­ко­ла і не помітив жод­но­го го­ризон­таль­но­го пог­ля­ду. Навіть моя да­лека тінь, мій пиль­ний Фран­суа блу­кав очи­ма десь у склепіннях ць­ого за­над­то прос­то­рого анґару.

— Merci, madame.

— Тіль­ки поспішай­те, — ска­зала во­на. — Реєстрація вже закінчуєть­ся.

Я пішов до ба­ру і ще звіддалік по­бачив за сто­ликом най­врод­ливішу з усіх mademoiselle[53] з чуб­чи­ком, ко­рот­шим ніж у garçon, та­ким до­рогим і зво­руш­ли­вим, що я лед­ве стри­мав­ся, аби не підій­ти й не пог­ла­дити й­ого. Пе­ред Хе­дою сто­яла плас­ти­кова склян­ка з ко­лою, і ко­ли я по­думав, що її піднуд­жує від то­го, що ніку­ди не хо­четь­ся їха­ти, у гру­дях тон­ко оз­ва­лася та жи­лоч­ка, яка про­кину­лась у мені вчо­ра.

Я сів біля стой­ки ба­ру, поп­ро­сив собі віскі з ль­одом і май­же всміхнув­ся, ко­ли по­бачив, що по­руч усівся Фран­суа і зро­бив те са­ме. Ні, він мені по­добав­ся, цей ку­черя­вий чор­тись­ко, за інших об­ста­вин ми б тут гар­нень­ко по­сиділи.

— Закінчуєть­ся реєстрація на рейс 272 за мар­шру­том Мос­ква — Мад­рид, — ви­ловив я ого­лошен­ня май­же із суціль­но­го інфор­мацій­но­го по­току, що ли­нув попід ви­соким склепінням анґару.

І тут я помітив й­ого. Го­ризон­таль­ний пог­ляд.

Закінчу­вала­ся реєстрація на наш рейс, Хе­да до­пива­ла свою ко­лу, я по­тягу­вав хо­лод­не віскі, Фран­суа брав із ме­не доб­рий прик­лад, а той тип сидів за дальнім сто­ликом, як на­маль­ова­ний, і ни­зав ме­не та­ким пог­ля­дом, що я відчув й­ого раніше, ніж гля­нув у той бік. Гар­ний пор­трет, нічо­го не ска­жеш, — з отих пор­третів, що, ку­ди не сту­пи, він по­веде за то­бою очи­ма.

Спер­шу я по­думав, що чо­ловік ди­вить­ся на ме­не з прос­тої ціка­вос­ти, бу­ває, чо­го ж — се­реж­ка у вусі, чуб коль­ору жаб’ячо­го ми­ла, а потім чітко розпізнав у нь­ому фіска­ла. Та­кий, знаєте, пог­ляд спер­шу нап­ру­жений, тоді враз цілко­вита роз­слаб­леність, ніби й си­дить він не в ць­ому барі, а так десь, у хма­рах чи в Проні Про­копівни на іме­нинах.

Я так нак­ру­тив се­бе, що мені вже вви­жало­ся, ніби я й­ого десь ба­чив, зустрічав­ся із ним — чи не в ха­сав’юртівсь­ко­му ту­алеті, ко­ли ту­ди на­годи­лися міліціонер і двоє в цивіль­но­му? Чи не ць­ому жу­кові поліцай по­дав тоді моє «хрес­то­ве» посвідчен­ня?

Пошук на сайті: