Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx394 Кб1660
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2656 Кб1075

 

Шкляр Ва­силь

Ключ

Prologue


 

Я стою пе­ред ви­соким су­дом за те‚ що про­лив кров ближнь­ого. Та я спокій­ний і нез­во­руш­ний‚ як хо­лод­на кам’яна бри­ла‚ бо з усіх сил праг­ну ць­ого су­ду і ла­ден взя­ти на се­бе ще біль­шу ви­ну‚ ніж во­на є нас­правді‚ аби ме­не по­кара­ли яко­мога су­воріше. То­му мені не по­добаєть­ся ко­медій­не за­бар­влен­ня ць­ого про­цесу — ніякої тобі вро­чис­тости. Приміщен­ня на­ших провінцій­них судів прос­то жа­люгідні. Навіть важ­ко наз­ва­ти за­лою цю об­дерту кімна­ту‚ де зі стін і стелі сип­леть­ся тиньк‚ де світить реб­ра­ми ви­чов­га­на до­щана підло­га‚ яка от от про­валить­ся‚ а замість суддівсь­ко­го по­мос­ту стоїть зви­чайнісінь­кий го­лий стіл.

Ще убогіша бо­кова кімна­та‚ де про­водять свої на­ради слу­ги Феміди: її двері постій­но відхи­лені‚ їх кіль­ка разів сер­ди­то при­чиня­ли‚ а во­ни все відхо­дять‚ і ще на са­мому по­чат­ку я помітив‚ як за ти­ми «лаш­тунка­ми» ро­жево­щокий кир­па­тий суд­дя наш­видку­руч на­тягує че­рез го­лову — на­че спідни­цю — пож­ма­кану чор­ну мантію. Він зо­дягав її по­верх пістря­вого свет­ра гру­бої в’яз­ки‚ і я ще тоді звер­нув ува­гу на й­ого пух­кенькі ро­жеві що­ки‚ — зда­вало­ся‚ він і досі ссе ма­мину циць­ку‚ хоч розміняв чет­вертий де­сяток‚ а ко­ли всі вста­ли і цей пан­таґрю­ель усівся на своє місце‚ то з під сто­лу без­глуз­до виг­ля­дали й­ого не­чищені че­реви­ки со­рок шос­то­го розміру‚ і навіть видніли зап­равлені в чорні шкар­петки сині каль­со­ни.

Мо­лодень­ке дівча‚ яке ве­ло про­токол засідан­ня‚ витріщи­ло свої зди­вовані оче­нята на вбив­цю і зля­кано опус­ти­ло їх тіль­ки тоді‚ ко­ли я не вит­ри­мав і підмор­гнув їй‚ мов­ляв‚ не хви­люй­ся‚ все бу­де га­разд.

Що й ка­зати‚ є в цих су­дових засідан­нях щось від те­ат­ралізо­вано­го дій­ства‚ і щоб ско­роти­ти кількість й­ого пер­со­нажів‚ я ка­теґорич­но відмо­вив­ся від ад­во­ката. Див­ля­чись на кир­па­того суд­дю і по­бо­юючись‚ аби він не по­чав ко­лупа­тися в носі‚ я прик­ли­кав собі у по­рад­ни­ки мо­го давнь­ого при­яте­ля Жа­на По­ля Сар­тра‚ який на­бага­то раніше за ме­не дій­шов вис­новку‚ що лю­дина по справжнь­ому здо­буває сво­боду ли­ше у в’яз­ниці. Я вик­ли­кав й­ого дух без особ­ли­вих зу­силь (не так‚ як це ро­бив ве­ликий медіум Каз­зот‚ кот­рий після кож­но­го та­кого се­ан­су неп­ри­томнів або‚ нав­па­ки‚ впа­дав в істе­рику) і поп­ро­сив по­ради‚ як й­ого кра­ще по­вес­ти­ся‚ аби вик­ло­пота­ти у ви­соко­го су­ду що­най­су­воріше по­каран­ня.

Од­нак мій до­рогий Жан Поль‚ ав­тор не­пере­вер­ше­ного ґрос­бу­ху «Шля­хи сво­боди»‚ ска­зав‚ що все це не так прос­то‚ ад­же брех­нею да­леко не заїдеш‚ тож на суді тре­ба все та­ки го­вори­ти прав­ду і тіль­ки прав­ду‚ щоб laisser faire, laisser passer[1]‚ і я з ним по­годив­ся: хай бу­де так‚ — ска­зав я‚ — а як во­но бу­де — qui vivra verra[2].



 

Час­ти­на пер­ша



 

1


 

Те­пер мені час­то снив­ся піща­ний вітер‚ сни­лися ви­сочезні сос­ни‚ які пос­тогну­вали від то­го вітру‚ а піща­на ку­рява навіть уві сні за­бива­ла по­дих‚ і я про­кидав­ся се­ред ночі че­рез те‚ що не міг ди­хати. Відне­дав­на я зро­зумів‚ що це мені не вви­жаєть­ся‚ що в ць­ому по­меш­канні й справді не вис­та­чає повітря‚ і те­пер ме­не ди­вує‚ чо­му лю­ди так люб­лять старі бу­дин­ки з ви­соки­ми сте­лями: ніби й ба­гато прос­то­ру‚ а за­куриш ци­гар­ку‚ то дим із кімна­ти не вивітриш‚ він за­лишаєть­ся тут на­зав­жди‚ об­ля­гає сте­лю і стіни‚ які домішу­ють до тю­тюно­вого ду­ху за­пах ста­рого пе­редав­не­ного по­роху.