Василь Шкляр - Ключ

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.docx)Vasil_shklyar_klyuch.docx394 Кб2221
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_klyuch.fb2)Vasil_shklyar_klyuch.fb2656 Кб1929

 

Шкляр Ва­силь

Ключ

Prologue


 

Я стою пе­ред ви­соким су­дом за те‚ що про­лив кров ближнь­ого. Та я спокій­ний і нез­во­руш­ний‚ як хо­лод­на кам’яна бри­ла‚ бо з усіх сил праг­ну ць­ого су­ду і ла­ден взя­ти на се­бе ще біль­шу ви­ну‚ ніж во­на є нас­правді‚ аби ме­не по­кара­ли яко­мога су­воріше. То­му мені не по­добаєть­ся ко­медій­не за­бар­влен­ня ць­ого про­цесу — ніякої тобі вро­чис­тости. Приміщен­ня на­ших провінцій­них судів прос­то жа­люгідні. Навіть важ­ко наз­ва­ти за­лою цю об­дерту кімна­ту‚ де зі стін і стелі сип­леть­ся тиньк‚ де світить реб­ра­ми ви­чов­га­на до­щана підло­га‚ яка от от про­валить­ся‚ а замість суддівсь­ко­го по­мос­ту стоїть зви­чайнісінь­кий го­лий стіл.

Ще убогіша бо­кова кімна­та‚ де про­водять свої на­ради слу­ги Феміди: її двері постій­но відхи­лені‚ їх кіль­ка разів сер­ди­то при­чиня­ли‚ а во­ни все відхо­дять‚ і ще на са­мому по­чат­ку я помітив‚ як за ти­ми «лаш­тунка­ми» ро­жево­щокий кир­па­тий суд­дя наш­видку­руч на­тягує че­рез го­лову — на­че спідни­цю — пож­ма­кану чор­ну мантію. Він зо­дягав її по­верх пістря­вого свет­ра гру­бої в’яз­ки‚ і я ще тоді звер­нув ува­гу на й­ого пух­кенькі ро­жеві що­ки‚ — зда­вало­ся‚ він і досі ссе ма­мину циць­ку‚ хоч розміняв чет­вертий де­сяток‚ а ко­ли всі вста­ли і цей пан­таґрю­ель усівся на своє місце‚ то з під сто­лу без­глуз­до виг­ля­дали й­ого не­чищені че­реви­ки со­рок шос­то­го розміру‚ і навіть видніли зап­равлені в чорні шкар­петки сині каль­со­ни.

Мо­лодень­ке дівча‚ яке ве­ло про­токол засідан­ня‚ витріщи­ло свої зди­вовані оче­нята на вбив­цю і зля­кано опус­ти­ло їх тіль­ки тоді‚ ко­ли я не вит­ри­мав і підмор­гнув їй‚ мов­ляв‚ не хви­люй­ся‚ все бу­де га­разд.

Що й ка­зати‚ є в цих су­дових засідан­нях щось від те­ат­ралізо­вано­го дій­ства‚ і щоб ско­роти­ти кількість й­ого пер­со­нажів‚ я ка­теґорич­но відмо­вив­ся від ад­во­ката. Див­ля­чись на кир­па­того суд­дю і по­бо­юючись‚ аби він не по­чав ко­лупа­тися в носі‚ я прик­ли­кав собі у по­рад­ни­ки мо­го давнь­ого при­яте­ля Жа­на По­ля Сар­тра‚ який на­бага­то раніше за ме­не дій­шов вис­новку‚ що лю­дина по справжнь­ому здо­буває сво­боду ли­ше у в’яз­ниці. Я вик­ли­кав й­ого дух без особ­ли­вих зу­силь (не так‚ як це ро­бив ве­ликий медіум Каз­зот‚ кот­рий після кож­но­го та­кого се­ан­су неп­ри­томнів або‚ нав­па­ки‚ впа­дав в істе­рику) і поп­ро­сив по­ради‚ як й­ого кра­ще по­вес­ти­ся‚ аби вик­ло­пота­ти у ви­соко­го су­ду що­най­су­воріше по­каран­ня.

Од­нак мій до­рогий Жан Поль‚ ав­тор не­пере­вер­ше­ного ґрос­бу­ху «Шля­хи сво­боди»‚ ска­зав‚ що все це не так прос­то‚ ад­же брех­нею да­леко не заїдеш‚ тож на суді тре­ба все та­ки го­вори­ти прав­ду і тіль­ки прав­ду‚ щоб laisser faire, laisser passer[1]‚ і я з ним по­годив­ся: хай бу­де так‚ — ска­зав я‚ — а як во­но бу­де — qui vivra verra[2].



 

Час­ти­на пер­ша



 

1


 

Те­пер мені час­то снив­ся піща­ний вітер‚ сни­лися ви­сочезні сос­ни‚ які пос­тогну­вали від то­го вітру‚ а піща­на ку­рява навіть уві сні за­бива­ла по­дих‚ і я про­кидав­ся се­ред ночі че­рез те‚ що не міг ди­хати. Відне­дав­на я зро­зумів‚ що це мені не вви­жаєть­ся‚ що в ць­ому по­меш­канні й справді не вис­та­чає повітря‚ і те­пер ме­не ди­вує‚ чо­му лю­ди так люб­лять старі бу­дин­ки з ви­соки­ми сте­лями: ніби й ба­гато прос­то­ру‚ а за­куриш ци­гар­ку‚ то дим із кімна­ти не вивітриш‚ він за­лишаєть­ся тут на­зав­жди‚ об­ля­гає сте­лю і стіни‚ які домішу­ють до тю­тюно­вого ду­ху за­пах ста­рого пе­редав­не­ного по­роху.

Мож­ли­во‚ я пе­ребіль­шую‚ мо­же‚ аж за­над­то нарікаю на це по­меш­кання‚ бо з пев­но­го ча­су мені ста­ло тут зовсім не­затиш­но‚ я втра­тив спокій і навіть сон. А ко­ли й за­синав‚ то знов і знов ба­чив скри­пучі сос­ни‚ які ко­лива­ють­ся у ви­хорах вітрів‚ ті вітри здій­ма­ли піща­ну ку­ряву‚ яка теж скрипіла на зу­бах‚ і зго­дом я все це по­бачу увіч‚ ко­ли роз­почну своє не­долу­ге розсліду­ван­ня й поїду до па­на Яр­чу­ка‚ там я по­бачу й та­ке‚ чо­го не вит­во­рить най­хи­мерніший сон‚ од­нак не забіга­тиму на­перед‚ а поч­ну все спо­чат­ку. І хоч те­пер мені важ­ко ска­зати‚ де в цій історії по­чаток‚ а де кінець‚ пам’ять на­сам­пе­ред вер­тає до то­го зи­мово­го дня‚ ко­ли я знов опи­нив­ся без да­ху над го­ловою. О‚ це вже міцна тра­диція‚ яка тяг­неть­ся ще з моїх післяс­ту­дентсь­ких літ: гос­по­дар квар­ти­ри спро­вад­жує те­бе на ву­лицю не­одмінно взим­ку і в най­лютіші мо­рози. Сла­ва Бо­гу‚ ць­ого ра­зу хоч не ви­пада­ло во­зити­ся з ре­чами‚ бо після не­давнь­ого роз­лу­чен­ня єди­ним моїм скар­бом із хатнь­ого на­чин­ня за­лиши­лася хіба що сум­нозвісна зуб­на щітка.

Спра­вед­ли­вості ра­ди ска­жу‚ що пе­репа­ла мені й ста­рень­ка «Ла­да»‚ прид­ба­на з рук після то­го‚ як за нес­подіва­но круг­лень­ку ви­наго­роду я скомпілю­вав для однієї но­вос­тво­рюва­ної партії ста­тут і прог­ра­му‚ й те­пер це ав­то сто­яло‚ мож­на ска­зати‚ під охо­роною‚ при­кида­не снігом‚ на внутрішнь­ому подвір’ї біля осідку тієї ж та­ки партії. Взим­ку я на нь­ому май­же не їздив‚ за­те це бу­ла не­пога­на схо­ван­ка для всень­ко­го мо­го май­на.

Отож і то­го груд­не­вого ве­чора я пос­ки­дав тор­би в ма­шину‚ а сам пішеч­ки ру­шив у нап­рямку кав’ярні «Троє по­росят». Дав нень­ко я там не був‚ мо­же‚ то­му‚ що ос­таннім ча­сом ве­лось мені не­пога­но‚ об­ми­нав ту гамірну місци­ну‚ де зав­жди зби­рали­ся нев­да­хи‚ де постій­но ви­тав дух біди‚ і ча­сом мені зда­вало­ся‚ що її‚ ту біду‚ мож­на підхо­пити, як не­жить. Та ко­ли ста­вало не­пере­лив­ки‚ я ми­мохіть ви­рушав до «Трь­ох по­росят»‚ бо зав­жди тут зустрічав ко­гось із друзів або й ціле то­варис­тво бо­дай звіддалік знай­омих мені лю­дей‚ вірних завсідників «Трь­ох по­росят». В од­но­му гурті тут мож­на бу­ло по­бачи­ти за­буто­го ак­то­ра‚ ме­лан­холій­но­го по­ета і без­надій­но­го бро­дягу‚ яко­го щой­но ви­пус­ти­ли з тим­ча­сово­го ув’яз­нення‚ по­важ­но­го жур­наліста і п’яно­го як чіп ван­тажни­ка. Од­не сло­во‚ по­гомоніти бу­ло з ким‚ але то­го ве­чора я‚ крім усь­ого‚ мав ще сподіван­ку нап­ро­сити­ся до ко­гось пе­рено­чува­ти‚ перш ніж на­питаю но­ву квар­ти­ру.

Са­ме звідси‚ із «Трь­ох по­росят»‚ усе й по­чинаєть­ся. Сотні разів я прок­ру­чував по­дум­ки кож­ну роз­мо­ву‚ зга­дував кож­не об­личчя і не раз ще хо­див до тієї кав’ярні‚ аби відтво­рити в пам’яті най­дрібнішу аби­щицю.

Усе по­чина­лося так прос­то й ба­наль­но (са­ме у тій неп­римітності й гу­била­ся ни­точ­ка Аріад­ни‚ за яку я не міг ухо­пити­ся)‚ так звич­но усе виг­ля­дало‚ що тіль­ки зго­дом я став до­шуку­вати­ся в кож­но­му слові чи спос­те­реженні яко­гось таємно­го зна­ку і по­волі впа­дав у місти­ку. Бо те‚ що відбу­лося‚ не кла­лося здо­рово­го глуз­ду.

Я прик­ли­кав на до­помо­гу магів по­таємних на­ук Де­баро­ля і Сен Мар­те­на (сла­ва Бо­гу‚ чи­тав їх в ориґіналі)‚ но­чами бо­жеволів ра­зом з аба­том Агріпою над за­гад­кою чи­сел‚ у яку на­магав­ся про­зир­ну­ти ще Піфа­гор‚ та зго­дом усе це об­ли­шив‚ аби до реш­ти не спас­ти з ро­зуму‚ і сам ви­кинув ди­яволь­ську шту­ку.

Од­нак по­вернімо­ся до «Трь­ох по­росят»‚ де стоїть кру­та па­хощ підсма­женої ка­ви і хміль­ний ту­ман‚ де в тю­тюно­вому ди­му ви­сить со­кира і тир­лу­ють­ся лю­ди‚ сно­вига­ють від столів до ба­ру‚ від ба­ру до інших столів‚ пе­регу­ку­ють­ся завсідни­ки — зви­чай­на собі ме­туш­ня‚ в якій не­має за що за­чепи­тися окові і яка після пер­шо­го збуд­ження на­посідає на те­бе гнітю­чою вто­мою. Кав’яр­ня влаш­то­вана так‚ що відра­зу всю не оки­неш оком‚ її за­ла пе­рего­род­же­на ар­ко­вими прой­ма­ми на три час­ти­ни (звідси‚ ма­буть‚ і наз­ва — «Троє по­росят»)‚ і я обій­шов усі‚ шу­ка­ючи знай­омих‚ по­ки на­решті та­ки помітив мо­го лю­бого дру­га Іва­на Ма­ловічка‚ — й­ого ве­лика ли­са го­лова світи­лася у мо­році‚ як місяць пов­ня‚ і цей місяць цідив із ча­роч­ки горілку та­кими делікат­ни­ми ков­точка­ми‚ на­че то був риб’ячий жир.

— Сто років те­бе не ба­чив‚ — ска­зав Іван Ма­ловічко. — Ти що‚ десь слу­жиш?

— Не кар­кай‚ — відповів я і по­думав‚ що мій лю­бий друг Іван та­ки справді схо­жий на ве­лику ли­су во­рону‚ яка жи­ве трис­та років‚ — інак­ше як мог­ло вий­ти‚ що він не ба­чив ме­не сто літ.

— А де ж про­падав? — прискіпав­ся Ма­ловічко.

— Пи­сав ди­сер­тацію.

— Ти-и-и-и?

— Не собі‚ не ля­кай­ся. І всь­ого лиш кан­ди­датсь­ку‚ — зас­по­коїв я Іва­на‚ щоб він не зах­ли­нув­ся риб’ячим жи­ром. — Так що я час­тую.

Я підій­шов до ба­ру і га­лан­тно вкло­нив­ся своїй щирій при­ятельці Кат­русі‚ для цілко­витої чем­ності хотів ще підмор­гну­ти‚ але не вий­шло: зір пог­ли­нала па­зуха‚ де здій­ма­лися дві вер­ши­ни Ара­рату‚ і в тих вер­ши­нах ди­хало два при­гаслі вул­ка­ни.

— Десь да­леко їзди­ли? — спи­тала Кат­ру­ся.

— Атож‚ до Аме­рики. На Ґене­раль­ну Асам­блею О­ОН. Ти не у­яв­ляєш‚ сер­день­ко‚ як після Аме­рики хо­четь­ся по людсь­ко­му на­пити­ся. Да­вай пляш­ку «Кня­жого». — І‚ зви­чай­но‚ без за­кус­ки! — зне­важ­ли­во пхик­ну­ла Кат­ру­ся.

Сторінка 1 з 45 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 > У кінець >>

Пошук на сайті: